Фізкультура - це культура В першу чергу! В другу - ФІЗ! Треба, щоб в мускулатури Менше задирався ніс! Школа - це рідна оселя Для дітей, віршів, пісень. А керує там веселий Пан директор-велетень. Він для школи - батько й мати. Школа - це його дитя, Його доля, його грати... А всіх інших - на сміття! Ось така його структура... Не лунає "Браво!", "Біс!"... Десь поділася культура, Залишився тільки ФІЗ... 28.01.2011 р.

Світлої пам яті Володимира Степанюка, справжнього українця та патриота На тебе ворог лізе нині. Але з давен і навіки З девізом: "Слава Україні!" Йдуть в бій синів твоїх полки. Це чесна, благородна справа. Бійців ти пам ятаєш всіх. І кажуть їм: "Героям слава!", Їм вірять, моляться за них. Ти наймиліша на всім світі. Тож бійтесь, наші вороги! Дніпром поля твої умиті, Жила, живеш і будеш жити В добрі й любові навіки. Зак. 16.12.2015 р.

-1- Рашисти-падлюки такі агресивні, Не знають ніколи вони каяття. Тепер економіка в них депресивна, Віднині у них депресивне життя. Приспів Путінським виродкам все відгукнеться. Русофілітики! Смерть ворогам! Хай Маріуполь порве ваше серце, Харків, Чернігів нехай сняться вам! -2- Хіба старший брат?! Ні, ви просто нікчеми, Ви здатні вбивати жінок та дітей. Нічого святого – суцільні проблеми, Бо ви носії шовіністських ідей. Приспів Путінським виродкам все відгукнеться. Русофілітики! Смерть ворогам! Хай Маріуполь порве ваше серце, Харків, Чернігів нехай сняться вам! -3- Даремно нас перемогти

Слова, слова, слова … Яка же їм ціна, У тиші цій, маскованій, між нами? І гори почуттів описують оті слова Котрі шепочуться коханими устами Слова, слова, слова … а правда де? Чи ж не обман то часом так солодкий, У хвилі цій, котрий з часом мине Залишивши присмак болю пекучий? Не все то золото, що так блищить... Любов чи пристрасть поміж нами? Це серця почуття чи лише хіть – Написано отак поміж рядками?

«Засыпай» «Он спал, и он проснулся. Он открыл глаза. И вот, подле его постели стоял чей-то силуэт…» Мэри Шелли «Франкенштейн» «Слушай…». Ты уговариваешь себя, что ты один, что в комнате никого кроме тебя нет, и почти сам начинаешь в это верить, пока не понимаешь, что одной веры в это недостаточно… Шорохи, тени, скрипы, и зловещие силуэты. Если они способны заставить воображение взрослого человека вырисовывать самых страшных монстров из тени простой вешалки то, что и говорить о ребенке восьми лет. Но этой ночью в спальне маленького мальчика появилось, что то еще помимо привычных очертаний

Леді не личить носити брюки, Розводити ноги під час сидіння. Леді не личить холодність - її муки Не більше, ніж одне співпадіння. Леді повинна прикрити тіло. Витри губи - не будь повією! Леді, навіщо тобі своє діло? То чоловіче... Дім і є мрією. Ти хіба леді? Ти надто товста. Схудни, бо заміж таких не беруть! Боже, ти леді? Худе як з хреста... Їж трохи! Дошки, то вже як вмруть! Йди, леді, в церкву.. на кухню, в город. Йди прибирай, до дітей - то твій сад. Жди свого милого. Що скаже народ? Досить. Я - Леді. І без ваших порад.

Ця вишиванка - про жінок мого роду, Про біль і про радість, про нашу свободу. Про вірність країні, любов до життя, Про жагу, наснагу та майбуття. Про руки бабуні, про посмішку мами, Про тихі розмови, що ллються ночами. Про квіти пахучі біля рідної хати, Про тих, хто так палко вміє кохати. Про сонце над морем, туман над горами, Про пташку малу, що літа над полями. Про хліб запашний, як лиш вдома буває, Про пісню грайливу, що родина співає. Про ніжність, красу і чарівнії очі, Про бузок у букеті, цілунки дівочі. Про ніченьку довгу, світанок мрійливий, Про перше кохання і погляд щасливий. Про

Покараний ранами попри і над усе Помічений ніччю себе по землі несе туди де лоскочуться каналізації що може дійсні перлиносховища де метанові гудуть автобуси що може не їздять а їми смикають по чотиреструнній віолотрасі туди де плететься в пляшках з-під отрути мереживо дійсного смарагдознавця і краплі кровí червоніють як рути І зорі радіо веж Де кресливсь і викресливсь праними марами непорахованими некоханими в роті ментол а в очах амнезія низом я пересуваюсь кубічно і все дуже звично і голосом Лінча співаю собі колискову і вічність занадто довга

Чума червоних поколінь Жебрак надію поховав Рибалка сам немов хробак В обіймах стиснув гак І на знайомих берегах Своїх не видно кораблів Нечемно плакати при всіх І зволікати з головним Дзвінки мовчать говорить дзвін Останній акт герой на пласі Верніть квиток моєму другу Тутешній світ йому набрид От привид батька яд і ніж Нові райони Міста Діт Вітають всіх дітей свободи 2015

погуляємо у схованку в останнє у житті порахуємо до ста у найглухішому куті речі по кімнаті рухаються мов вони живі на підлозі мов на розі часу простору і снів погодуєш мого птаха наворожиш на біду побіжиш від свого страха твою схованку знайду я скажений мов собака твою ласку п’ю з руки заберу і заховаю твою долю на роки ходить злодій не по лісі злодій ходить в голові бий на сполох зви на поміч а від себе не втекти

Це кляте твердження Тобі звучить як вирок. Знищ цього дикуна, що втік із дому, Безумця, що волає у пустелі міста. Тебе давно він розорив убогістю – в руках у нього тільки ручка й зошит. Найбільша насолода – край, де пурпурове небо сходить і заходить. І мариться чудова леді ця, яку ніхто не бачив. Хай мовлять сутінки в тобі, що рвуться в сховок, Нажахані від кіптяви і диму. Замурзані й приречені до самоспалу й вигору. Недовеселий погар вони побачать свій – в самозакоханій химері. А ти де будеш? Валятися в траві під пожиранням спеки, З руками розпростертими до світу й бюрократій долі.

Славити маємо Слави Господаря, Міць Мислевчителя та його замисел, Твір Чудотворця, хто всім світу дивам Початок поклав, вічний Володар. Спершу створив він небо над нами – Дітьми землі, Зодчий Натхненний. Далі чертоґи земні наш Хранитель, Вічний Володар людям призначив Домом бути, Бог Всемогутній.