Timeo Danaos et dona ferentes
Я не повірив своїм вухам, тому перепитав.
— Вибачте, певне, я не правильно зрозумів. Ви кажете, що містер Ліготті, про якого я чую в перший раз, залишив мені спадок?
— Саме так, містер Сміт. Спадок складається з триповерхового будинку за адресою Ельм-стріт тринадцять, банківського депозиту на суму триста сімнадцять тисяч чотириста двадцять три долари та дев’ятнадцять центів та цінних паперів на суму п’ятсот сорок три тисячі триста шістдесят сім доларів.
Це була страшенно велика сума. Я навіть не міг її уявити. У крамниці, працюючи з ранку до вечора, я отримував 15 доларів на тиждень. І це ще був далеко не гірший варіант. Цього вистачало, щоб зводити кінці з кінцями, та платити за оренду маленької темної кімнати у цокольному поверсі старої халупи на Берклі-Стріт, але цього було замало, щоб сплачувати за навчання у Массачусетському Технологічному Інституті, яке я розпочав два роки тому, але був змушений кинути через брак грошей.
— Я … Я не розумію, звідки містер Ліготті знає мене, та чому залишає таке багатство у спадок саме мені.
— Я лише адвокат. Я не знаю таких речей.
— Невже у містера Лаготті не залишилось родичів, чи інших спадкоємців?
— Ліготті. Містера Франческо Ліготті. Ні, нікого. Все буде передано тільки вам.
— Добре. Тобто, мені треба тільки підписати ці папери і я буду неймовірно багатим спадкоємцем, невідомого мені, містера Ліготті?
— Не зовсім так. Є одна важлива умова. — адвокат Мейсон зробив паузу та уважно подивився на мене.
Ага, здається ми дійшли до самого важливого. Казка закінчилася, тепер я узнаю заради чого це все відбувається.
— Що за умова? - напружено спитав я.
— Досить незвична умова. Містер Ліготті заповів, що передасть весь свій спадок, якщо ви пробудете одну ніч у його склепі, на третій день після його смерті.
— Це й, правда, якось незвично, якщо не сказати моторошно.
— Нічого такого, що було би складно. Просидите одну ніч у склепі та з грошима, що отримаєте, зможете здійснити практично будь-яку мрію.
— Але, все ж таки …
— Повірте, прямо зараз тисячі людей за такий спадок зробили би, що завгодно: вбили би, пограбували, продали би душу. А вам треба лише провести десять годин у не дуже зручному місці.
— Не знаю, не знаю. Це все, як раз, і виглядає як якась історія з продажем душі. — скептично відповів я.
— Я таким не займаюсь. Можете ще раз перечитати заповіт. Ніякої умови щодо душі там немає. — стомленно зітхнув Мейсон.
— Я би хотів трохи подумати.
— Звичайно. У вас є півгодини.
— Що?! Всього лише півгодини?
— Так. Містер Ліготті помер три дні тому. Ніч, яку ви маєте просидіти у склепі, почнеться через десять годин.
— Навіть якщо так - в мене є десять годин, а не півгодини!
— Ви не єдина кандидатура, містере Сміт. В мене є цілий список, на випадок, якщо ви не погодитесь. Ви перший у списку, у вас є унікальний шанс. Якщо ви ним не скористаєтесь - будете жалкувати все життя. О другій годині приходить наступний кандидат.
Я раптом спітнів, хоча у кабінеті Мейсона було досить прохолодно. Тільки зараз я усвідомив, що це все насправді. Я стою перед таким вибором, за крок до можливості зажити, як багата людина, поновитися у Інституті, одружитися, нарешті, з Мері. Будь-яка моя мрія! Це все може здійснитися!
Я ще раз і ще раз перечитав заповіт. Все було так, як мені розповів адвокат. Жодних підводних каменів. Всього лише ніч у склепі з мерцем і Леонард Сміт - новий багатій славного міста Кембридж, штат Массачусетс!
— Ну що, містере Сміт, час вичерпаний. Ваша відповідь?
— Я згоден, де я маю підписати?
— Тут і тут. — адвокат підсунув мені потрібні папери.
Я підписав, хоча на секунду в мене занило серце та з’явилося якесь неприємне передчуття.
— Дуже добре, містере Сміт. Поздоровляю, ви, майже, — один з найбагатших людей Кембриджу. Залишився лише ще один невеликий крок. Я чекаю вас біля центрального входу до кладовища Маунт Оберн сьогодні об одинадцятій годині вечора. Пам’ятайте, без цього, все що ви підписали не має ніякого значення!
Від Мейсона я йшов у піднесеному настрої. Коли вранці я отримав запрошення від адвоката Гаррі Мейсона, щодо моєї спадщини, я не надав цьому великого значення. З родичів у мене залишилась тільки двоюрідна тітка у Салемі. Жила вона бідно, власного житла не мала - винаймала кімнату, працювала на ринку за ще менші гроші, ніж я у крамниці. Залишити у спадок вона могла мені, хіба що, борги. Якби цей день не був вихідним, я би й не пішов. Але день був вільний і, практично, з чистої цікавості, я пішов до офісу адвоката. І от така неймовірна фортуна! Цілий статок від невідомого містера Логотті, чи то пак, Ліготті. Я й досі не можу повірити, що це не сон. Трохи гнітила необхідність провести ніч на цвинтарі. Я, на хвилинку, уявив собі як сиджу у темноті сам на сам зі старим мерцем. Брр-р-р.
З такими роздумами я трохи не зіткнувся з хлопчиком, що продавав газети на розі Братл та Хоторн-стріт.
— Містере, не ходіть на цвинтар! — раптово випалив він.
— Що?! — вирячився на нього я.
— Купуйте “Кембридж Хронікл”, містере! Всі новини у одній газеті!
— Що ти сказав до цього? — я схопив його за плече.
— Ой, що ви робите, містере?! Я просто продаю газети.
Перехожі почали оглядатися на нас.
— Все, все. Вибач, давай газету. — я відпустив його та простягнув 20 центів. — Решту залиш собі.
Далі я вже пішов зі свіжим випуском газети, але мені було не до читання. Що то було? Я чітко чув, як хлопчина сказав, щоб я не ходив на цвинтар! Чи ні? Просто я думав про це, вагався і, коли зіткнувся з хлопцем, вклав свої вагання у його рот, а він певне сказав зовсім інше - справді запропонував мені купити газету. Маячня, якась.
З цими думкам я вийшов до одного з найкращих міських парків - Кембридж Коммон. Погода у жовтні була напрочуд тепла. На лавочках у парку сиділо чимало людей. Я теж вирішив присісти і примостився поруч з містером похилого віку, що завзято читав “Бостон Глоуб”. Мою увагу привернула зграя великих круків, що крутилися навколо нашої лавки. Вони, наче одягнені у фраки, поважно ходили кругами, шукаючи що поїсти. Один з них почав задивлятися на мене, потішно повертаючи голову боком до мене, та кліпаючи великим чорним оком. Гадаєш, я можу дати тобі щось смачне? Наче у відповідь він каркнув. На диво, розумні птахи. Крук підняв крила і каркнув:
— Не йди до склепу! Карр!
Я остовпів. Що?! Як?! Волосся стало дибом у мене на загривку.
— Що ти сказав?! - закричав я птахові. Той каркнув у відповідь і злетів угору. Разом з ним піднялася вся зграя.
— Це ви мені, чоловіче? — здивовано запитав мене сусід по лавці, нарешті відволікшись від свого читання.
— Ні, я .. Ви чули? Чули?! Він сказав! — плутано заговорив я.
— Хто сказав?
— Крук! Крук прокричав мені …
— Що за чортівня, містере? Ви розмовляли з круком? Він вам щось сказав, а ви йому відповіли? — схоже мене почали приймати за божевільного. Я вже і сам був не певен, чи я при своєму розумі.
— Вибачте! В мене був складний день. Я, певне, перевтомився. — відповів я і поспішно рушив подалі від лавки.
Що робиться? Я божеволію? То мені здається, що хлопчина відмовляє мене йти на цвинтар, тепер — крук. Так. А може, я ще раніше загубив клепку? Може, не було ніякого адвоката, спадку і всього цього, і це лише моя уява? У паніці я сунув руку за пазуху. Ні! Лист від адвоката тут. Дістав, ще раз переглянув. Все вірно - від Гаррі Мейсона, щодо спадщини. Добре, якщо я не божеволію - то що це? Мейсон сказав, що я не єдиний кандидат. А що, як хтось з інших кандидатів намагається відмовити мене від походу на цвинтар, щоб я не отримав спадок і у нього з’явився шанс? Виглядає, як непогана версія! Правда, хлопчину легко підговорити, але крук?! Чи можливо крука навчити говорити? Я чув, що папуги можуть копіювати людську мову, а інші птахи? А чого я вирішив, що говорила саме птаха? Ну, звичайно, було дуже схоже на те. Але, може, говорив той чолов’яга з газетою. Прикрився своєю “Бостон Глоуб” і сказав замість крука. Можливо? Ще й як! Ага, чорта лисого, ви мене відмовите від шансу отримати цілий статок, який я не зможу заробити й за все життя! Розгубленість змінилася на злість та якийсь кураж.
Я рушив додому, де вирішив підготуватися до ночі у склепі. Знайшов ліхтарик, наготував термос - зайду потім до кафе та наллю у нього гарячої кави. Прихопив плед — у склепі має бути прохолодно. Трохи повагавшись поклав до сумки з речами пляшку бренді. Я давно тримав її на якийсь спеціальний випадок. А це, як раз, виглядає, як такий випадок. Зробив собі сендвіч та також сунув до сумки. Ага, ще й газету, я так її і не прочитав, як раз буде багато часу у склепі. Подивився на годинник. Зовсім вилетіло з голови з цими клопотами - сьогодні ж побачення з Мері! Вчасно згадав - ще трохи й спізнився би. Я прихопив сумку, та поспішив до кафе “Лакшері Хауз”, де ми домовилися зустрітися.
Мері сиділа навпроти мене і я все не міг намилуватися нею. Білі локони її розкішного довгого волосся обрамляли найкрасивіше личко у світі! Чарівний трохи задертий догори носик. Величезні сині очі, в яких можна потонути. Спокусливі, повні, червоні, як корали, губи. І що така красуня знайшла в мені?
Я відразу розповів їй про спадок і умову його отримання. Історія була абсолютно неймовірна.
— Ти уявляєш, Мері, я, нарешті, зможу купити тобі пристойну обручку! Ми одружимося та зможемо жити у нашому власному триповерховому будинку!
— Лео, але ж ніч у склепі. З мерцем!
— Ну то й що? Мертві не кусаються.
— Я не знаю, це все так неймовірно, тобі не моторошно?
— Трохи є, але я не малюк якийсь, щоб боятися якихось нераціональних речей. Тим більше такий статок на кону! — насправді, я сильно вагався, та й про те, що мене намагалися відмовити хлопчина, та й тим більше крук, я, звичайно, Мері не розповів.
— Дивіться, хто тут у нас! — раптом пролунав у мене над головою чиїсь голос.
Я підняв голову і побачив поруч з нами білявого високого молодика, одягненого за останньою модою. То був Алекс Картер - ми вчилися разом у Інституті деякий час. Картер був представником “золотої молоді”, його батько — суддя, і він міг ні у чому собі не відмовляти. Вчився він поганенько, але продовжив навчання, а от мені прийшлося покинути Альма Матер через брак грошей. Разом з Алексом були ще троє юнаків з нахабними пихатими пиками. Певно, його друзі, я бачив їх у Массачусетському Технологічному, але вчилися вони не зі мною та імен їх я не знав.
— Та це ж Леонард Сміт — найбільший невдаха у світі! - зареготав один із приятелів Картера.
— Тим не менш, диви яку кралю він відхопив. — додав другий.
— Панове, йдіть своєю дорогою. Вам тут не раді. — якомога стриманіше відповів я.
— Як ти зі мною розмовляєш, босото?! — вищирився на мене третій.
На нашу сварку почали звертати увагу інші відвідувачі кафе, до нас підійшов метрдотель - поважний сідий чоловік з пишними вусами.
— Чи все у вас добре, панове? — запитав він.
— У нас все чудово. — відповів Картер. — Йдемо звідси, джентльмени, це місце було непоганим, але геть зіпсувалось відтоді, як сюди почали пускати всякий набрід.
Вони пішли, а у мені вирувала лють. Ці виродки знущалися наді мною перед моєю коханою! Вони вважають себе кращими та розумнішими лише тому, що їх батьки мають гроші. Ні! Я доведу, що я не невдаха. Подивимося, що ви там заспіваєте, коли до мене перейде спадок містера Ліготті. Якщо в мене до цього, ще були вагання, чи йти до склепу, то зараз я точно і остаточно вирішив, що піду.
Мері поклала свою лагідну теплу руку на мою.
— Лео, не переймайся. Вони — просто ідіоти. Вони - ніщо без грошей їх батьків, а ти людина, що зробила себе сама.
— Так, але я доведу і тобі, і їм і всьому світу …
— Коханий, ти не повинен нікому нічого доводити. Я люблю тебе таким, який ти є!
— Я теж люблю тебе більше за життя і в мене є шанс перетворити наше майбутнє на казку. Я не відступлюсь від нього.
— Тобто, ти все вирішив? — зітхнула Мері.
— Так, вже немає вагань.
Ми ще посиділи трохи, вже не обговорюючи мій похід до склепу. Раптом Мері зойкнула:
— Ой, вже дев’ята! Мені треба поспішати до гуртожитку!
Моя кохана жила у фабричному гуртожитку і там були досить суворі правила, щодо того, коли найпізніше приходити. О десятій двері гуртожитка зачинялися і ніякі благання не могли їх відчинити. Ми розплатилися і поспіхом вийшли з кафе.
Я проводив Мері до гуртожитку. Ми встигли саме вчасно. Після розставання з коханою в мене ще був час. Повертатися до своєї темної кімнати я не бачив ніякого сенсу - хіба дарма я прихопив із собою все, що планував взяти до склепу? Як раз можна знайти кафе де налити собі каву до термоса. І чого я це не зробив у “Лакшері Хауз”? Та я знаю чому. Бо там досить дорога кава. Ех, скоро настануть часи, коли я не буду рахувати кожен цент! Я знав одну недорогу кафешку у трьох кварталах. “У Пенні” можна було купити каву по десять центів. “Десятицентовий пенні” жартома називали це кафе його постійні відвідувачі, до яких належав і я.
Коли я зайшов, то кивнув офіціантці, як добрій знайомій. Я, правда, не знав її ім’я, але часто бачив її тут, і вона мені посміхнулася навзаєм. Сів за столик.
— Що будете, містере? — відразу й підійшла вона до мене.
— Мені, будь ласка, кави у цей термос.
— Добре, ще щось?
— Ні, дякую.
Поки я чекав на свою каву, я думав про своє. Після зустрічі з Мері, та, ще більше, з цією наволоччю Картером та його дурнуватими приятелями, в мене вже не було сумнівів йти, чи не йти до склепу. Я просто повинен стати успішним і довести всім, що Леонард Сміт - гідна людина! Між тим, ніч у склепі, звичайно, лякала мене. Я - доросла, сучасна людина, студент Массачусетського Технологічного Інституту, хай і не довчився, але я - освічений, освіченіший за багатьох. Мене не має лякати цвинтар, склеп чи, навіть, мерці. Це всього лише люди, тільки мертві. Та вони безпечніше ніж живі - бо точно нічого тобі не можуть зробити!
Мої думки перервала офіціантка. Вона підійшла, поставила на стіл мій термос та сказала:
— Не ходіть до склепу, містере.
— Що ви сказали?! — це сталося вже третє за день, але кожен раз було для мене шоком.
— Ваша кава готова. З вас п’ятдесят центів, містер.
Мене охопила лють. Я підхопився, схопив її за плечі і почав трясти.
— Хто?! Хто тебе підговорив це мені казати? Скільки тобі заплатили?!
— Я … Я лише сказала, що з вас п’ятдесят центів, містер. — очі дівчини наповнилися сльозами, нижня губа задрижала і вона вже була готова заридати.
Всі відвідувачі уп'ялися поглядами у нас. Адміністратор закладу, що був за стійкою, почав рух до мене.
Я кинув на стіл один долар, схопив термос і сумку та хутко, не озираючись, кинувся з кафе. Я біг якомога далі від “У Пенні”, як злодій з місця злочину. Я й сам незчувся, як ноги донесли мене до церкви. Церкви Христа.
Хоча церков Христа і знаходиться у самому центрі Кембриджу на Гарден-стріт, вона не виглядає цікавою пам’яткою архітектури. Дуже простеньку дерев’яну одноповерхову будову з баштою-дзвіницею, пофарбовану у непоказний блакитно-сірий колір, прикрашають, хіба що, великі вікна з красивими білими рамами. Біля церкви невеличке кладовище зі старими покошеними надгробками. Наскільки я знаю, більшість парафіян тут складають студенти Гарвардського Університету та його викладачі. Ох, зрідка я заходжу до храму Божого, дуже зрідка — забув вже й коли був останній раз. Але цей раз особливий, тому побачивши церкву я жваво попрямував туди.
Всередині церква Христа виглядала набагато цікавіше. Великі білі колони, що підтримують високу стелю, прикрашені завитками та орнаментом. Зверху на мідних ланцюгах звисають дорогі та красиві люстри з електричними лампами у формі свічок. Далеко не у кожній церкві є електрика!
У храмі панувала тиша. Я застиг на хвилинку, розглядаючи інтер’єр.
— Прийшли до храму Божого, юначе? — почулося в мене за спиною.
— Ой, вельмишановний пасторе, я вас не помітив. — повернувся я до невисокого гладкого служителя церкви в великих круглих окулярах.
— Нічого-нічого, що привело вас до Бога? Шукаєте поради чи покаяння?
— Скоріше поради. Скажіть, преподобний …
— Преподобний Джордан.
— Скажіть, преподобний Джордан, чи є у церкви якісь засоби проти сил Зла? Ну там, е-е-е, проти ожилого мерця, чи то вампіра?
Пастор прискіпливо, з сумнівом, подивився на мене. Певне, роздумував, чи я не жартую над ним.
— У Церкви, звичайно, є засоби проти Диявола та його посіпак. Це, юначе, — слово. Слово Боже!
— М-м-м, і воно діє на ожилу нечисть?
— Ви перечитали бульварних романів, юначе. Не існує ніяких вампірів, чи інших персонажів низькопробної літератури. Сили Зла - Диявол, та незліченні легіони демонів Пекла - вони існують. Але у метафізичному смислі. Їх не можна помацати, знищити фізично, чи то проштрикнути осиковим кілком. Бо вони борються з нами не у реальному світі, а всередині кожного. Кожен день, кожну хвилину, чи навіть секунду йде боротьба за безсмертну людську душу. Демони — жадність, заздрість, егоїзм та інші намагаються взяти верх і тільки Слово Боже, любов до Бога та до ближнього свого здатні перемогти Диявола. Тому ця боротьба і є надважкою, бо супротивника не можливо зарубити мечем, спалити у полум’ї чи знищити святою водою. Він завжди є і буде поруч з нами, аж поки душа не повернеться назад до Бога і все людське життя, від народження до самої смерті, ми маємо продовжувати нашу боротьбу з силами Зла, тримати оборону, не допустити занапастити нашу чисту душу. Якщо ви відчуваєте, що програєте цю боротьбу, юначе, то ви прийшли у правильне місце. Тут, у храмі Божому, ми здатні допомогти кожному. Кожному, хто хоче допомоги.
— Так, я розумію. — у моєму голосі почулося розчарування.
— Можливо ви хотіли би висповідатися?
— Певне, другим разом. Чи можу я помолитися?
— Звичайно, друже мій. Будь-хто може поговорити з Богом у нашому храмі.
Я сів на церковну лавку та став згадувати якихось молитов. І не зміг нічого згадати, тож я просто звернувся пошепки до Бога: “Боже, великий, всевладний допоможи мені пережити цю ніч! Можливо я не праведний, але й не погана людина. В мене є шанс на краще життя і, мені здається, я заслуговую на це. Спаси мене та збережи!” Я ще трохи посидів мовчки, схиливши голову. Встав і рішуче попрямував до виходу.
— Юначе! Зачекайте на хвилинку. — пастор наздогнав мене на виході з церкви.
— Ось, візьміть. — він простягнув мені невеличку склянку. — Це свята вода. Якщо це додасть вам віри та впевненості, то вона не завадить.
— Дякую, преподобний! Чи я щось винен за неї? — Я поклав святу воду до кишені і почав шукати монети, щоб віддячити пастору.
— Ні-ні! — зупинив мене він. — Краще приходьте ще раз до нас. Як будуть у вас гроші і бажання - просто залишите пожертву.
— Дякую! Дуже дякую! - крикнув я, коли вже вийшов з церкви. Як добре, що я зайшов сюди. Як розбагатію - обов’язково залишу пожертву на храм! Сто доларів, та що там - п’ять сотень, чи навіть тисячу!
Від церкви до цвинтаря Маунт Оберн було трохи менше за півтори милі. Можна пройти пішки за півгодини, але, певно, ноги не хотіли нести мене туди - я не помітив як ішов все повільніше і повільніше. Шлях зайняв у мене хвилин сорок п’ять і я ледь не спізнився. Я був похмурий, але сповнений рішучості. Зроблю це. Заради нового щасливого життя, заради Мері, заради нашого кохання.
Коли я підійшов до центрального входу на кладовище, Мейсона ще не було. Центральний вхід до цвинтаря Маунт Оберн - це наша Кембриджська, відома на весь світ, пам’ятка архітектури. Її можна побачити на всіх картках, листівках, сувенірах. Практично символ міста. Сто років тому, майже відразу після заснування кладовища, тут побудували браму у новоєгипетському стилі. Велетенські, 25-ти футові, ворота з сірого граніту, поруч з якими кожен з відвідувачів відчував себе мізерним, нікчемним, жалюгідним, як перед єдиною невідворотною силою на Землі - Смертю. Там нагорі, під карнизним каменем, величезним гравійованим шматом граніту, є напис, який зараз не видно. Але кожен із містян знає і пам’ятає його: “І повернеться порох у землю, чим він і був; а дух повернеться до Бога, Який дав його.” Порох у землю, чи то порох до пороху! Саме так — Екклезiаст 12:7. Сувора правда життя. Ким би ти не був при житті, ти ніхто, коли за тобою приходить ця стара з косою - просто порох земний.
— Ти що тут робиш, чоловіче? — раптом перервав мої сумні думки хтось. Це був нічний сторож. Він підозріло дивився на мене крізь решітку брами.
— Це зі мною. Нам треба пройти на кладовище. — відповів замість мене Мейсон, що дуже вчасно підійшов у цей момент.
— А ти ще хто такий? Чого це я повинен пускати тебе і його на кладовище? – владний тон адвоката спантеличив та розізлив сторожа.
— Бо в нас є перепустка. — відповів Мейсон та простягнув цьому охоронцю кладовища якийсь шматок паперу. Пригледівшись, я впізнав у ньому десятидоларову купюру.
— Це ж що за перепустка? Хто вам таке може видати? — почав говорити сторож, ще не зрозумівши, що за папір просунув йому крізь решітку адвокат.
— Містер Олександр Гамільтон. І я вам дам ще одного, якщо ви дозволите нам пройти. — перебив його Мейсон.
— М-м-м, але ж зараз ніч, приходьте вдень. Навіщо вам сюди в таку пору? — охоронець вже взяв купюру, але ще вагався.
— Я адвокат Гаррі Мейсон, а ця молода людина — спадкоємець містера Ліготті, що має тут фамільний склеп, та був похований три дні тому. Ми прийшли сюди вночі, бо така була воля покійного і ми маємо її виконати. — терпляче роз’яснив адвокат.
— Воля покійного? — ще вагаючись перепитав сторож.
— Двадцять доларів. Скільки ви заробляєте на тиждень? Десять? — Мейсон помахав перед його носом другою купюрою.
— Воля покійного - це святе. — нарешті здався сторож та відчинив браму.
Ми пройшли, Мейсон, як і обіцяв віддав йому другу десятку. Той зачинив за нами браму і пробурчав нам услід:
— Тільки поводьтесь тут тихо та чемно, тут такі люди поховані!
Ми, напрочуд, швидко знайшли склеп Ліготті, хоча нам освітлював шлях тільки невеликий ліхтар адвоката. Свій я вирішив не розряджати раніше за потрібне. Певне, склеп знаходився зовсім близько до входу. І це було дуже добре, бо з кожним кроком по нічному кладовищу моя рішучість все меншала і меншала, невідомо на скільки б її ще вистачило.
Склеп займав площу невеликого будинку, та й здорово нагадував якийсь старовинний дім, чи маленьку готичну церкву. Центральна будова йшла півколом, це коло обрізалося там де був вхід. По обидві сторони від входу стояли величенькі башти-флігелі. Над центральною спорудою був дах у формі куполу з великим хрестом нагорі. Вся споруда була побудована з якогось червоного каменю і сірого граніту, та прикрашена різьбою по граніту й скульптурними зображеннями. Якщо янголи на вході - були звичайним атрибутом склепів, то химери та горгулі, що прикрашали дах склепу, виглядали тут зовсім зайвими.
— Ну що? Ви готові? — спитав мене Мейсон перед дверима склепу.
Я похмуро кивнув.
— Простягніть руку. — сказав адвокат. Я, не розміючи, що відбувається, виконав його наказ і в ту ж мить відчув різкий біль у пальці. Мейсон прошрикнув його гострою голкою.
— Ай! Що ви робите?!
— Треба поставити останній підпис. Кров’ю. Ще одна чудернацька примха старого. — Мейсон подав мені якісь папери. — Це те й саме, що ви вже підписали, просто додати ще такий підпис.
З пальця капала кров. Я завагався. Мейсон присвітив мені ліхтарем.
— Перегляньте самі, тільке скоріше, пока кров не згорнулася, а то доведеться ще раз колоти палець.
Я швидко передивився папери. Наче ті самі. Он же мої підписи чорнилами стоять.
— Нумо, ви вже стільки зробили і зупинетесь за один крок до мрії через якусь дрібничку? Давайте, прямо пальцем по паперу.
Я зітхнув та підписав.
Мейсон задоволений забрав папери, відчинив двері і я зайшов у темний коридор.
— Я прийду за вами вранці. Все буде добре! Не хвилюйтеся. — адвокат помахав мені рукою та зачинив за мною склеп.
Коли я пройшов невеличким коридором, то помітив, що тут було не так вже й темно. По центру будови стояла велика гранітна труна, оздоблена красивим складним візерунком. Покійний лежав у ній, прикритий якимось саваном темно-червоного кольору з золотим хрестами, вишитими по краю, під яким вгадувалися обриси тіла. Навколо труни стояли багатоприкрашені вінки та здоровенні гранітні та мармурові вази з квітами. Світло йшло від великої кількості свічок, що горіли у свічниках, закріплених на стінах. Чотири мідні свічники на високій ніжці стояли по кутах від труни. Навряд чи, вони горять тут третій день. Скоріш за все свічки міняють кожен день, а ці запалили зовсім нещодавно.
Ну то й добре - можна не вмикати мій ліхтарик. Хоча на хвилинку я замислився, чи достатньо кисню у склепі для горіння такої кількості свічок, та ще й для мене. На відміну від інших цей страх був раціональним, тож я зміг його обдумати і логічно спростувати - для підтримки горіння такої кількості свічок потрібна непогана вентиляція, тож тут мають бути якісь отвори, скоріш за все під стелею, та й площа склепу величенька - тут і прямо зараз багатенько кисню. Якби то можна було так само заспокоїти себе щодо моїх інших, підсвідомих, нераціональних страхів.
Я розстелив плед на великому гранітному камені, біля стіни, якомога подалі від труни, і присів на ньому. Намагався не дивитися на неї, але погляд щоразу повертався до тіла під саваном. Уява малювала мерця, що лежить там. Як виглядав містер Ліготті при житті? Я так і не бачив його фото. А як він виглядає після смерті? Смерть зовсім не прикрашає людину, а той Ліготті ще й лежить тут третій день. Фу! Добре хоч не смердить. Так, годі вже думати про мерця. Може почитати газету? Я розгорнув “Кембридж Хронікл” від 3 жовтня 1928-го року, яку я купив сьогодні. Так, що тут у нас? Міжнародні новини: “Паризький пакт підписало 15 країн!” Це велика перемога мира на Землі. Країни відмовилися від війни у якості засобу національної політики. Ще не загоїлася рана від Великої війни, що закінчилася всього лише десять років тому. Скоро пакт підпишуть всі країни і війна ніколи не повториться! Велика стаття присвячена цій визначній події. Дуже багато дифірамбів держсекретарю США Френку Келлогу. Він та міністр закордонних справ Франції Арістід … В цей час у склепі пролунав якийсь звук. Я припинив читати і напружено прислухався. Щур? Нічна птаха? Кажан? Тиша. Я нервово покрутив головою і спробував читати далі. Де я зупинився? Ага, міністр закордонних справ Франції Арістід Бріан … Знову цей звук! Щось схоже на скрегіт чи дряпання металу по каменю. Я відклав газету, дістав свій ліхтарик та зосереджено намагався вловити звідки ішов звук. Форма клятого склепу та дах у формі куполу не давали жодної змоги визначити його джерело. Звук хаотично відлунював та помножувався. Я, здається, перетворився на одне велике вухо, погляд, чомусь, зосередився на труні. Там не було ані руху. Я застиг у якомусь хворобливому очікуванні. Знову заскреготіло! В цей час я був готовий, тому визначив напрям звуку. Начебто, зі стелі! Я підскочив та увімкнув ліхтарик. Спрямував його нагору. Нічого! Тільки кам’яна горгулія вишкірила на мене свою потворну морду. Вони ще й всередині?! Я вимкнув ліхтарик і в цей час побачив як у дальніх кутках склепу, де клубочилися темні тіні, замиготіли маленькі зелені вогники. Мурашки побігли по моїй спині. Мозок підказував розумне пояснення - це, певно, миші і їх очі так дивно виблискують у світлі свічок. Але серце занило від страху. Я знову увімкнув свій ліхтарик та спрямував його в куток, де останній раз миготіли вогники. Знову нічого!
Пролунав різкий скрегіт зі стелі та задув, завив вітер у склепі, половина свічок згасла від його різкого руху. Певно, поривом вітру відкрилося якесь віконце під дахом і звідти пішов протяг. Треба заспокоїтись. Тремтячими руками я дістав свій термос та налив собі каву. Трохи подумав та витяг також пляшку з бренді і щедро додав його до кави. Сьорбнув гарячу ароматну рідину. Трохи полегшало. А от вітер не вгамовувався. Він завивав як дикий звір. Більше за те - мені здалося що він створює якусь дуже моторошну, нелюдську мелодію. Стало іще лячніше і, на доданок, холодно. Я випив великий ковток кави з бренді та закутався у плед. Може напитися? Це був би непоганий варіант, щоб провести ніч у цьому жахливому склепі. Ніякої умови, щоб я був тверезим не було. Але чи вистачить мені однієї пляшки? Мимоволі я став прислухатися до завивання вітру. Уже не тільки мелодія, але і якась пісня, щось схоже на церковний піснеспів, почала здаватися мені. Я, наче, навіть, розібрав якісь окремі слова: “miserere mei”, “lavabis me”, щось таке … Знову моя хвороблива уява! Я згадав як сьогодні вже “чув” від різних людей і навіть круків пораду не ходити до склепу. Е ні, Леонарда Сміта так просто не залякаєш! Я хильнув ще одного добрячого ковтка, майже спорожнивши кришку термоса, яку використовував як кружку.
Тим часом події у склепі розгорталися. Навколо труни з’явився та швидко розповсюджувався зелений туман. Мій мозок вже відмовлявся давати раціональні пояснення тому що відбувається. Я закляк, наче статуя, та дивився тільки на труну. Саван заворушився! Заворушився! Я бачив це на власні очі. Мертвий Ліготті сів у своїй труні і темно-червона тканина, що прикривала його, повільно, дуже повільно скотилася на підлогу. Я з неймовірним жахом дивився на живого мерця. Пергаментного кольору шкіра блищала у невірному світлі свічок, що ще не згасли. Очі були закриті. Гострий гачкуватий, як у хижого птаха, ніс нависав над верхньою губою. Руками він тримався за краї труни. Довгі тонкі пальці, здавалося, мали більше фаланг ніж у звичайної людини. Можливо через це, руки нагадували бридких великих павуків, що вилазили з труни. Пальці закінчувалися довгими гострими пазурами, які полишили на граніті помітні подряпини. Хоча, як я міг це побачити? Труна була досить далеко від мене, та й у склепі панувала напівтемрява. Знову моя уява!
Мрець повернув до мене голову та відкрив очі. Вони горіли диявольським зеленим вогнем. Цей погляд остаточно паралізував мене страхом. Ліготті хутко піднявся, та, напрочуд вправно, наче кішка, виплигнув з труни. Повільно, вже не поспішаючи, він рушив до мене. На мерзенному лиці старого з’явилася глумлива посмішка.
— Ти прийшов, прийшов, голубчику! Людська жадібність до грошенят, ще ніколи не підводила мене. — прошипів він та захихотів, наче крук закаркав.
Ліготті повільно, але невідворотно наближався до мене. Я вже міг розгледіти гострі ікла у його гидкій пащі. Можливо, саме це спонукало мене до дій. Я, нарешті, вийшов з заціпеніння. Тремтячою рукою я витяг з кишені скляночку з святою водою. Трохи не впустив її додолу. Не знаю як, але миттєво зняв кришечку і бризнув святої води прямо у глумливу харю Ліготті. Він на секунду зупинився … А потім … потім зареготав:
— Аха-ха-ха! Ти думаєш мене можна зупинити святою водою? Дурнику! Твоє тіло моє! Ти розписався кров’ю за це і тепер воно моє! А твоя душа буде вічно горіти у пеклі замість моєї.
У паніці я повернувся бігти до дверей, але не встиг. Ліготті схопив мене за плече своєю страшною лапою, пазурі занурилися у моє тіло. Могильний холод прокотився крізь мене, серце пронизав гострий біль. Я сіпнувся, моє тіло вигнулося у дугу і я незчувся як опинився на підлозі. Падіння вибило з мене дух і настала темрява.
Шановний Читачу, автор підготував для тебе три варіанти закінчення цієї надзвичайної історії. Якщо ти — шанувальник класичного горору - для тебе варіант А. Якщо ти віриш у потойбічне, але певен, що Зло має бути покаране - переходь до варіанта Б. І, нарешті, якщо ти - клятий раціоналіст і твердо знаєш, що все містичне має раціональне підґрунтя - йди до варіанта В.
ВАРІАНТ А:
Ліготті схилився над бездиханним тілом.
Він поклав руки на груди юнака, зелене примарне полум’я охопило спочатку ці руки, а потім і всього мерця. Той почав чи то говорити якесь закляття, чи то співати якийсь диявольський гімн. Слова весь час ставали все гучнішими та гучнішими, вони відлунювали у темряві склепу, наче не один Ліготті говорить, а за ним повторює весь незліченний легіон Антихриста. В якийсь момент цей демонічний піснеспів досяг свого апогею, зелене полум’я здійнялося вверх, висвітивши химерні глузливі морди, що прикрашали стелю склепу, а потім увійшло у тіло Леонарда Сміта. Те засудомило, як тіло епілептика, очі відкрилися і запалали зеленим. В той самий час, Ліготті завмер, і, наче, маріонетка, нитки якої відпустили, опав на підлогу. Мертве тіло стало по-справжньому і назавжди мертвим.
Не-Я, насилу, незграбно, піднявся з підлоги склепу. Хвилину постояв, звикаючи до чужого для не-Мене тіла. Схилився над Ліготті та зняв з його руки фамільну каблучку з великим червоним рубіном. Не-Я задоволено вискалився - вона сіла на палець, начебто була зроблена саме за його розміром. Не-Я шкутильгав до виходу зі склепу. З кожним кроком не-Я все більше опановував тіло, і, дійшовши до дверей, не-Мої рухи вже були впевненні та вивіренні.
Не-Я постукав у двері секретним кодом, що знав тільки Ліготті, та його довірена особа. Зі страшеним скрипом двері відчинилися. На порозі стояв адвокат Мейсон.
Він відійшов, з поклоном, пропускаючи не-Мене.
— Монсеньор Ліготті — Мейсон присів на одне коліно та поцілував не-Мою руку з каблучкою.
— Мейсон, твоя сім’я служить мені вірою і правдою вже вісім сотень років. Ти не підвів мене, як і твої предки. Я ціную це.
Мейсон ще раз вклонився не-Мені. Він повів не-Мене на вихід зі цвинтаря. Там чекав Duesenberg Model J. Розкішна автівка чорного кольору виблискувала хромом.
В цей час, по широкій та добре освітленій Абердін Авеню, до входу на цвинтар бігла дівчина. Це була Мері. Її пишне біляве волосся вибилося з-під капелюха та, наче прапор, розгойдувалося на вітру. Однією рукою вона притримувала капелюх, щоб він не впав на бігу, в іншій була її дамська сумочка, яку вона ледь не впустила. Її щоки почервоніли, очі виблискували - вона була диво, яка гарна. Так, як бувають чарівні та неповторні лише закохані та коханні у відповідь молоді жінки.
— Лео! Лео! Як я щаслива! Ти живий, все добре!
Не-Я навіть не повернув голову у її бік.
— Мейсон, я хочу хутчіше приїхати додому і, нарешті, зняти це лахміття та переодягтися у пристойне вбрання. — гидливо смикнув за власний рукав не-Я, після чого сів у автівку.
— Лео! Леонард! Куди ти? Що ти робиш?! Я тут!
Duesenberg Model J загарчав, наче великий чорний звір, та поїхав, полишивши розгублену та нещасну Мері одну біля цвинтаря.
ВАРІАНТ Б:
Ліготті схилився над бездиханним тілом.
В цей час, коли мій дух, здається, остаточно покинув моє тлінне тіло, я відчув як у нього, натомість, щось заходить. І це був не злий дух мерзенного Ліготті! Ні! Те що ввійшло в моє тіло було зовсім іншого походження. Щось абсолютно незрозуміле, неземне, надприродне. На якусь секунду у своїй голові я побачив, начебто, портал, прохід в інший вимір, у безмежний, неосяжний Всесвіт, з глибин якого до мого тіла завітав невідомий гість. І це шокувало мене понад усе те, що я пережив цієї страшної ночі. Цієї ж миті я втратив контроль над моїм тілом. Тепер Я був не-Я, тільки мій дух належав мені і відсторонено спостерігав за тим що діялося далі.
Ліготті поклав руки на не-Мої груди. Руки запалали зеленим полум’ям. Клятий мрець задоволено вискалився, наче хижак, що нарешті вполював здобич.
Не-Я відкрив очі і раптово схопив мертвого старого за горло. В його очах, де, зовсім недавно, панував тріумф перемоги, з’явився крайній ступінь здивування
— Не чекав на мене, старий? — чітко і голосно вимовили не-Мої губи.
— Хто … Що… Що ти таке? — прохрипів зі страхом Ліготті.
— Ти знаєш хто я. Не хочеш вірити, але знаєш. — продовжував я.
— Ні! Цього не повинно бути. — гидко скривилося лице мерця.
— Ти скористався нашим даром не так, як було треба. Ми терпіли зло, що ти творив всі ці вісім сотень земних років, в пам’ять тій послузі, що ти нам зробив колись. Але будь-якому терпінню приходить кінець. І це твій кінець, Ліготті. Ти, нарешті, здохнеш! - не-Я стиснув залізною хваткою горло бридкого старого.
— Ні! Ні! Ні! - прохрипів той, щось заклекотіло у його горлі, зелений вогонь у його очах згас, він обм’як та завис на не-Моїй руці.
Не-Я скинув його на підлогу наче брудне ганчір’я. Піднявся та підійшов до труни. Не-моя рука зашаруділа у труні. Не-Я витяг з неї револьвер з коротким дулом. Перевірив, чи на місці кулі у барабані, звів курок, та сховав руку з револьвером у рукаві.
Не-Я легкою ходою, майже не торкаючись підлоги, пройшов до виходу зі склепу. Постукав у двері секретним кодом, що знав лише Ліготті та його довірена особа. Двері, з помітним зусиллям, відчинилися. На порозі безмовною тінню застиг адвокат Мейсон.
— Монсеньйор Ліготті — він відійшов та шанобливо поклонився не-Мені.
— Твій господар, нарешті, мертвий. І ти теж отримаєш те, що ти заслуговуєш. — сказав не-Я та навів на нього револьвер Ліготті.
Очі адвоката розширилися від жаху. У тиші цвинтаря, як грім, пролунав постріл. Разом з ним, я відчув як невідомий дух зник, повернувся туди звідки прийшов, у загадкову космічну далину, що людство, не просто неспроможне досягти, але навіть і усвідомити. Він залишив моє тіло знову мені. Я наново відчував його! МОЇ ноги, МОЇ руки, МОЄ серце б’ється у МОЇХ грудях. Бути господарем свого тіла - це не з чим незрівнянне щастя, дивний дар, безмежну цінність якого можна зрозуміти лише втративши його.
— Лео! Лео! Що ти наробив?! - вирвав мене з ейфорії відчайдушний жіночий зойк.
Поруч зі склепом стояла Мері. В її очах застиг безмежний подив та безнадійний розпач. Тільки зараз я усвідомив, що стою з револьвером у руках. З його дула ще йде сизий димок, а навпроти мене лежить тіло відомого адвоката Гаррі Мейсона, що вбитий з саме цієї зброї.
ВАРІАНТ В:
Ліготті схилився над бездиханним тілом.
В цей час двері склепу відчинилися і у темну тишу увірвався регіт та веселий гомін.
— Пітере, ти бачив вираз його обличчя?
— Б’юся об заклад, він обмочив свої штанці! Ха-ха-ха.
— Я витратив купу грошей на цей розіграш, але воно того коштувало! Кожен клятий цент своє відробив!
— Алекс, твоя ідея співати церковний гімн, була просто геніальна! Той йолоп, певне, подумав, що він з’їхав з глузду. Аха-ха-ха!
— А ці спецефекти! Пітере, твій майстер зі спецефектів просто чарівник! Де ти його знайшов?
— Ха! Він робив спецефекти до фільму “Дракула”, на зйомку якого давав гроші мій батько. Там же я знайшов і гримера з усім цим гримом та іншими прибабахами.
Ліготті перебив розмову юрби з чотирьох молодиків, що ввійшли до склепу.
— Панове, я зробив свою роботу. Як ми й домовлялися.
— Так, Ліготті. І ти зробив її відмінно. Краще ніж ти грав вампіра у своєму задрипаному театру. Твій глядач повірив тобі на всі сто процентів! Он, диви, і зараз ще не може відійти від вистави! Ха-ха-ха!
— Містере Картер, якщо я вам більше не потрібен, я би хотів отримати розрахунок.
— Тримай, все як і домовлялися. — високий блондин у дорогому костюмі, з елегантною тростю в одній руці, як це було модно зараз у вищому світі, простягнув Ліготті чек.
Той присвітив його ліхтариком і після того, як впевнився, що все у порядку, чемно кивнув та пішов геть зі склепу.
— Ти би зняв грим, Ліготті, бо ще налякаєш когось до смерті по дорозі додому. — зі сміхом кинув йому у слід молодик, що звався Пітером.
— Що там той Сміт? Ще не відклигав?
— Ні, налякався так, що не може опритомніти.
Один з молодих людей присів над Смітом та розпочав хлистати його по щоках. Інші продовжували жваво обговорювати “виставу”.
— Панове, він ніяк не приходить до тями. — розгублено сказав той, що хлестав по щокам Сміта.
— Що за маячня? — інший молодик присів та почав шукати пульс у тіла, що без руху лежало перед ним.
— Мені… мені здається, що він помер.
— От дідько! Що ж нам робити?!
— Я не хочу сідати до в’язниці через його смерть, Алекс! У тебе батько суддя, він тебе відмаже, а нам що робити?!
— Так, заспокойтеся, ніхто не сяде до в’язниці. Це - нещасний випадок!
— Я думаю, нам усім краще просто тихенько піти звідси й залишити його тут. Ніхто не знає, що ми до цього причетні.
— Ніхто? А Ліготті? І той, що грав адвоката, забув як його звати.
— Вони будуть мовчати. У крайньому разі, щось їм заплатимо. Та й Сміта ще невідомо коли тут знайдуть.
Домовившись, молодики поспіхом вийшли зі склепу. Двері зачинилися. Ніким не видиме, у повній темряві, залишилося лежати мертве тіло бідолашного Леонарда Сміта.
