Ноара - місце де зупинився час, де вічне спліталось воєдино із земним, породжуючи невпинний плин життя. По-між руїн, колишнього величного святилища виднілись сотні сяючих вогників. Вони ховались в колонах і залишках фресок, і ледве-ледве розсіювали той морок навколо, що збирався густим туманом і стелився у підніжжя, колись цілих сходів і арок. Вогники миготіли і тремтіли у повітрі від тонкого, майже невловимого наспівування Морани : «Про неї складали легенди, про неї співали пісень, де вигадка в них, а де правда, ніхто і не зна по цей день» Вона сиділа на сірій мармуровій плиті, яка,

Ранкове світло заливало кімнату, пробиваючись крізь вікна її чародійської кухні. Сонце м’яко стелилось на дерев’яний стіл під вікном і гріло пожовклі сторінки книг, у яких ховались таємні заклинання. Сонце нишпорило на полицях, завалених рукописами, кристалами, корінцями, і ледь помітно виблискувало на лезі срібного клеймора, що ховався поміж них. Сонце торкалось усього, своїми тонкими променями: кольорових склянок і пляшок із еліксирами, засушених пучків рослин, що висіли по-під стелею, на тонких мотузках, як гірлянда. Запах м’яти п’янив голову. Повітря було солодким і лоскотало носа пряними

Холодний зимовий ранок. Равéна поверталась із таверни, намугикуючи щось із репертуару бродячого барда, що гостював цієї ночі у «Синій Петлі». Руки відвалювались після усієї перемитої підлоги і витертих столів, але два зароблених срібних талі у кишені – гріли душу. Провулки змінювали один одного, ноги самі вели її уже знайомими місцями. Чим далі, тим пустішими ставали вулиці, тим пустішими ставали будинки - тим ближче були околиці передмістя. Ще зовсім трохи і вона буде вдома. Сніг іскрився від вранішнього сонця, під дірявими черевиками. Мороз пощипував рожеві щоки і крутив у носі. Равéна

Алл і Бйорн. Ліс затих. Полуденне спекотне сонце губилось в багряному листі кленів і скупо пробивалось крізь густі крони. Тракт крутився звивистою стрічкою між дерев і зникав у рудому падолисті. Вітер ледь чутно шарудів у гілках, перегукуючись із шумом річки, схованої десь у низовині. Птахи не співали, вони, стривожені останніми подіями, нишком сиділи у сховках. Бйорн стояв посеред дороги, віддихуючись. Високий і худорлявий, він майорів, як стовп на шляху. Світло відбивалось від його білої сорочки, роблячи його ще більш помітним. Він обперся об коліна і глибоко втягнув носом повітря

Це місце дивне та особливе водночас. Але я не відразу це зрозуміла. Тільки повертаючись одного разу пізно ввечері з Тіною моєю колежанкою, яка на моє зауваження, що місяць у повні дуже гарний, великий і здається, що його можна торкнутися рукою. Вона раптом відповіла, - Тут завжди місяць уповні. Я тоді застигла, і здивовано перепитала,- Що серйозно!? Ти певне жартуєш? Так не буває у природі. А вона засміялася і додала, - Це місце дуже особливе, природна аномалія, тут все відбувається не так як в нормальному світі. Я здивовано вирячила на неї очі, - Не так!? Тобто це якесь інше місце? Інший

Світло, сивими стовпами, пробивалось крізь вітражі на вікнах. Нарадча зала опустіла і здавалась такою незвичною після стількох годин розмов. Зараз тут лишився лише він і його думки.… Король Фрід сидів на своєму стільці, обперши чоло широкою долонею. В голові роїлись плани і тривога про те, що гряде. Зараз він здавався ще суворішим, ніж зазвичай: густа, але не велика цупка борода і вуса, майже мідного кольору, видовжували його обличчя, а широкі брови, що здавались завжди нахмуреними – ховали під собою теплі карі очі. Та і шрам на правій брові, що король колись заробив на полюванні – додавав

Я не зможу. Цей вовчара крутий, завжди такий був і якби ситуація була трішки іншою, то він би просто роздер мене. Зараз ми всі тут в однакових умовах, жертви своєї жадібності, хтивості та наївності, але він не хоче миритися, тому гарчить сам до себе: – Просто відгризи її. Зламай кістку і розітни м'ясо, – в пітьмі льоху я бачу як у Вовка світяться очі. Мені не віриться, але здається я бачу там сльози. – Три лапи не гірше ніж чотири. – Любчику, ну чого ти так завівся? Не може бути, щоб той дідусь був таким жорстоким. Потримає нас трохи, полякає і домовимося, сьогодні свято до дня

Я вдома, - жінка зачинивши за собою двері і кинувши ключі на тумбі в коридорі, промовила в простір порожнього передпокою свого будинку. Автоматично увімкнулося освітлення в передпокої та на кухні, почувся звук вмикання електричного чайника та мікрохвильовки. Дякую Антуан, любий ти неперевершений - посміхаючись, вголос промовила жінка кудись у простір квартири. Дякую, пані Ірен, ласкаво прошу додому. Відгукнувся приємний чоловічий баритон, - звук линув з динаміків, що були встановлені по всьому дому. Як пройшов твій день!? - знову запитав той самий голос, що носив ім'я Антуан. О, це так

Анонімний оповідач проживає на території країни K, у якій було віднедавна запроваджено тоталітарний режим. У країні проводилися масові протести, на яких громадяни намагалися довести уряду те, що вони мають право на певну дію. Вони були проігноровані. Анонімний оповідач - людина, яка спочатку була в лавах поліції, але пізніше покинула їх. Минуло двадцять п'ять років, і анонімний оповідач вирішив записати на диктофон свою версію того, що відбувається в країні до введення тоталітарного режиму, назвавши їх "Аудіозаписи з майбутнього". Люди від свого незнання самі заточили себе в

Алло, це швидка!? - майже істерично крикнув голос у слухавці . Так слухаю вас, що у вас трапилося? Чим можу допомогти?. - відізвалися на тому кінці. Ще нічого не трапилося, але моя дружина... -голос у слухавці звучав стурбовано з легкими нотками паніки - розумієте, моя дружина стоїть на підвіконні і збирається вистрибнути з вікна ...- в слухавці почулося щось схоже на стримуване схлипування, - я не знаю що мені робити, вона на мене реагує, не хоче чути мої вмовляння злізти з підвіконня та поговорити, я боюся навіть підійти, щоб не сталося непоправне...що мені робити - промовив з явно

Знайдений сувій із числом вісімнадцять. Опис п'яти безсмертних - "Уламки пітьми" Це історія про тих істот, яких прозвали: "Непідвладні смерті". П'ять істот, походження яких покрите таємницею, про них невідомо чи люди вони, хтали, урси, куніри, аахти, а може й зовсім жорстокі боги чи благородні демони. Кожен має свою особливість, свій "артефакт". Кожен має свої сили. Ходять багато легенд про те, що коли присутній носій артефакту, закінчуються найбільші битви, йдуть найруйнівніші катаклізми, проходять найстрашніші захворювання. Іноді вони приходять на

Сказання невідомого. Початок - "Початок" Спочатку була темрява, пітьму пронизувала стріла… Матерію розсікав меч.. Пустоту наповював крик. А очі бачили кольори. “Пітьма. Така сама піться з якої створений я, наповнює все що є навколо, не певен, чи можна взалалі сказати, чи існує навколо, і чи є щось окрім мене та цієї пьтьми” - що якщо саме такою, була перша думка що виникла в цьому всесвіті? Та навіть темрява може здобути форму з думки, так і з’явився він. Чотири уламки відділились з цієї пітьми, але там де є пітьма, з’являється і світло, світло та матерія створена впротивагу