Я милуюся тобою здалеку ... ти така мила і ніжна, тремтлива лань, що випадково забрела на мою територію. Твоя посмішка немов промінчик сонячного світла в цьому страшному і похмурому місці. Ти справжній скарб. Ти будеш моєю. Я машинально проковтнув слину і облизав ікла. Посмішка майнула на моєму обличчі. Я окинув поглядом оточуючих - ніхто нічого не помітив !? Відмінно ... на моєму обличчі знову застиг наймиліший вираз пропащого добряка. Вже скільки років я ношу цю маску. Здається вона приросла до мого обличчя. Але, що поробиш бути істинним собою недозволено. Всі потенційні жертви

Ви колись собі уявляли, що сховано, пережито або те, що досі тліє всередині людини, яка зараз поруч з вами сидить? Такі собі скриньки Пандори…можливо їх відкриють сьогодні, через тиждень, в наступному поколінні, а може їх знищать завдяки колективній силі жерців? І не існує порівняльної таблиці пережитого, хоч люди часто змагаються в кого більше болить. В молодої жінки померла щойно народжена дитина, підліток не може самоідентифікуватись і тому всіляко руйнує себе і постійно думає про суїцид, 36 річного чоловіка зрадила дружина і цим він пояснює свою пиятику і азартну манію. А в Рори

©, Лореін Владислава, 2021 Лише у снах “Мабуть, вже досить”, - з байдужістю подумав Олег, розглядаючи міцну яскраво-бурштинову рідину в склянці. Віскі в чистому вигляді — найкращі ліки проти всього. І він, здається, вже достатньо «підлікувався». Усміхнувся, зиркнувши на дівчину праворуч від себе в чорній мерехтливій сукні. Вона також шукала забуття його способом і вже втретє грізно вимагала в бармена повторити, ліктем опираючись на стійку та раз у раз поправляючи довге руде волосся. Повернувшись до розглядання вмісту склянки, Олег з головою пірнув у думки. Причина цих його самотніх

Я ховаюся в темряву ночі, ніби для того, щоб відшукати там відповіді. Немає відповідей, але немає і часу, хочу плекати ілюзію. Я вже не знаю чи хочу шукати, але коло все одно не зупиниться. Вже знайшов, чого не хотів, знайду тільки те, чого боюся. Невже справді невпинний той страх? Чи то очікування тривожно стукоче годинником, вказує, що ховатись не довго. Не мені обирати. Не хочу дивитись туди, назовні, де залишилися освітлені вікна, де люди зайняті звичними справами, цього вистачає і вдень. Не хочу лічити хвилини, все вже сталося. Навіщо продовження? Варто далі? Я постійно підводжу і

Весна гордо відкинула зелену накидку, і нарешті після довгої боротьби з холодною і суворою сестрою вона прийшла, привівши з собою тепле і ласкаве сонце. В руках вона несла, як завжди, букет з пахучих яскравих перших квітів. Посмішка ніколи не сходить з її вуст, така вже в неї — привітною до усього живого і цілого світу. Від неї віяло запахами квітів, дощів та молодої трави. Їй належить пройти важкий тримісячний шлях, але це вже звична справа для неї. Цій тендітній дівчині необхідно за короткий проміжок часу розтопити товсті шари снігу льоду, торкнутися кожної квіточки, гілочки, щоб все змогло

Думаю людина, якою я стану в майбутньому могла б порадити мені не робити помилок, яких я допустилася упродовж цього часу. Обов’язково сказала б мені, щоб я була мудрішою. Застерегла б від необдуманих дій. Думаю що ми б чудово поспілкувалися з другою версією мене. Вона порадила б, які книги варті моєї уваги, а на що не варто псувати часу. Ми б гуляли містом, вона б ділилася спогадами з минулого, які ми обоє пам’ятаємо. А потім ми сіли б у маленькому кафе, де дуже смачна кава і майже не має людей. Ми б ділилися таємницями, про які знаємо лише ми, спостерігали б як за вікном прогулюються, або

Що цікавого дізнаюсь завтра? Лунає в голові напередодні походу. Коли спорядження готове, себе знаєш, маршрут перевірив.... залишаються думи яким буде той день. Мавпеня яке про це говорить розуміючи що його скоро заспокоять, мовкне і починається сон. Прокинувшись декілька разів з думкою про години до виїзду, піднімаєшся щоб досипати в бусі. Зранку виїзд, переглядаєш списки учасників попав в легковушку.... приємний бонус очікував за довго до виїзду. Робимо телепорт -> до кафе Тотем ( Великий Березний ). На дворі морозно, скоринка на асфальті та пішохідній частині розслабитись зась. Все

Біда усіх цих людей полягає у їхньому мовчанні. Вони мовчать коли їх принижують, коли відверто знущаються з них, коли використовують як рабів, і навіть не намагаються приховати цього. Коли інші порушують геть усі людські правила і закони по відношенню до них, вони продовжують мовчати. Мовчать навіть тоді коли треба волати і кричати щосили, бити на сполох, щоб хоч хтось звернув увагу на проблему, чи проблеми; бо часто вони ланцюгом тягнуться одна за одною, і в усіх один корінь. Нас ще з дитинства вчать «Мовчи дурна, менше гріха», «Покірне теля дві матки ссе». А ще особливо часто наполягають на

Твоє сонце Три роки на циферблаті. Без рим, пісень, прози. Без Баха і місячних сонат. Без гучних слів терпких почуттів, грайливих світанків. Без легкого « Вінстона» і важкого року. У місті «Л», де немає мрій і надій, де вулиці покриті снігом і мовчать понурі химери, задерши голови до лютневого неба, без сонця і правди про нас. Жовті тролейбуси поспішають тісними вуличками на зустріч весні, яка зачаїлася в сірому під’їзді, заблукавши, як колись ти. І, можливо, хтось віднайде її, прихистить, подарить своє серце і відпустить назавжди. Тільки не сьогодні. Сонце забуло про нас. Так же як і ти про

Темрява вкрила кімнату. Жодний промінь світла не потрапляв туди. Все село поринало в тишу та готувалось до сну. Лише в одній хаті ще довго горіла свіча. Там, зовсім одна, посеред кімнати сиділа Ганна. Вона дивилась, як мерехтить полум’я свічки, та не бачила вона в ньому світла. Їй здавалось, що вона потрапила у пекло, де нікому немає пробачення. Її охопив страх, мороз пробирав тіло. Ганна куталась в одежу, але та не гріла її, бо мороз був у серці. Сьогодні її зрадили... Ще вчора вона вірила в любов та щастя, а сьогодні хотіла померти. Не бачила Ганна світлого сонечка, не чула більше, як

Поліна відкрила очі. Яскраве світло вдарило в обличчя так, що вона не змогла витримати напруги, і знову закрила їх… Так боляче… - Що трапилось? Де я? – прошепотіла дівчина. - Тримайся, люба. Вже все позаду, - почула вона рідний голос. - Тобі зараз не можна вставати. Відпочивай…. – це останнє, що чула, і знову провалилася в темряву. * * * - Це ваше остаточне рішення? -Так! - Можливо, ще подумаєте? Це немовля – частина вас, частина вашої душі! - Я не хочу її бачити! Давайте папери, я все підпишу. Головний лікар пологового будинку невеличкого містечка протягнув юній дівчині папери. Його очі були

Я все же получил роль, хоть и не стремился к этому. Я даже не знаю, в чём именно я играю. Комедия? Может драма, или романтическая история? Очередной, пропитанный грустью и тоской короткий фильм, толком не рассказывающий ничего нового и не раскрывающий глубины чувств? Может, он будет забавен, и его просмотрят в половину внимания, оценив хотябы ту часть иронии, что скрывается внутри? Но, я сыграю его как смогу, отдав себя целиком во власть этой непредсказуемой стихии, в которой я лишь актер, идущий по сюжету. Пусть, мой корабль разбился об острые скалы тишины, но, он всё же плыл по этим