Этот мир уже давно не похож на тот, о котором рассказывал мой покойный дедушка. Он поведал мне о многих необычных вещах, к примеру, раньше все дети ходили в такие заведения, где их учили писать и читать. А после выбирали себе профессию и устраивались на работу. Еще, в годы его молодости, на планете было больше растений, в городах были такие места, где было много деревьев и цветов. А выйдя за

Я студентка второго курса экономического факультета нашего местного университета. Городок у нас небольшой, поэтому выбирать, куда поступать, не приходилось. Так уж получилось, что мои родители развелись из-за семейных ссор, и каждый нашел работу в другом городе. Я не очень грущу по этому поводу, ведь теперь начала самостоятельную жизнь, живу одна, сама хожу за покупками и делаю дела по дому.

В студенческие годы, у меня, думаю, как и у большинства, была девушка, которая мне нравилась. Не хочу раскрывать её имени, пускай здесь она будет Машей. Мы вроде бы стабильно хорошо общались, не сказать, что я был очень близок с ней, но просто знакомыми нас тоже не назовешь. Изначально она была для меня просто новой подругой, но потом, сам того не осознавая, я стал видеть в ней девушку. К

Как-то раз я проснулся раньше, чем обычно, встал, почистил зубы и лежал думал, чем заняться сегодняшним днем. Откуда-то появилось желание выйти на улицу, может я найду там что-то интересное, или встречу кого. Так и произошло, пройдя по улочке, я заметил пожилого мужчину на лавочке под яблоней. Подошел, сел, заметил, что на столе лежит тканевый мешочек лото, видно, что многое он уже повидал. Я

Вечір опускав сонце за горизонт, ніби силою притискаючи його до небокраю. А те, в свою чергу, неохоче кидало останні промені у вікна бібліотеки, чіпляючись за крихку надію. Ерза відвела від нього погляд, як тільки воно зникло - на душі з'явилося дивне передчуття... Тепер треба було повертатися до роботи: в її магічній кухні на неї чекав еліксир, який треба було допрацювати і перевірити два зілля

Мовчиш... І промінь щастя з надією пробивається до тебе в двері. Кричиш...Настільки голосно й вразливо, твій стогін чути крізь стіни і стелі. Терпиш...Стиснувши зуби і кулаки, ти наче камінь. Не спиш...Тебе торкається й лоскоче щастя примарний промінь. Знаєш...В голові змінюєш всі звичні стандарти. Міняєш...Усе смертне, непотріб, на свої таланти. Бережеш...Кожну мить, усі серцю прихильні моменти.

Хворіє тіло моє й миттю, Я враз вже ліки знаю всі. Та, як мені тоді вчинити, Коли ті рани є в душі? Я ніби радісна й весела, Ходжу щоразу між людей. Та, є в душі моїй печера - В якій ховаюсь від очей! Бо в тих очах, я бачу правду... Ту правду глибоко в мені, Яка заполонилась вже думками: Чому, я не можу буть, як всі? І ті думки щораз лякають, Мене все більше - і на мить, Життя сторінки я гортаю,

Хтось ось вже завів свою яхту відправитись на острови не мать взагалі справ ніяких і якір спускать з голови . Займати улюблену жінку як П'ятницю сім'ям за ніч : зламати мов хакер режим той настільки незнаний раніш . Хтось щойно придбав собі зброю щоб просто стріляти усіх : йти правила мають за грою - все бачить по-своєму псих . Псих бачить кого слід пробачить кров мусить залишити слід : світ

Ідеш, отак, в житті ти стрімко, що й не побачити життя. Не бачиш - поглядів відтінки... Не бачиш - радості поля. Все тяжко, якось так, вдається... Й немає відповідей - "Чому?" Хтось, в долі, щастям - обзаведеться... Когось, зламає на вітру! І не збагнути, в якому місці - зробила помилку в житті... І як собі, тут відповісти - чого у прірву, летять дні. Та сумувати - часу немає...

в алхімічних почуттях біомеханіка кохання я не знаю перемог, адже в золоті мовчання не зібравши все до купи, розібрався на деталі та що далі з цим робити я туторіалів немаю свого не написав, бо всі слова були чиїмись і тому ці всі текста я перетворюю у попіл. і лише в бокалі джин розвідає чого волію, та звершень не чекай, я все відкладую на потім. я вже не вірю в кілометри, щасливої дороги. не

Сидячі в кріслі літака Говард думав, про своє відрядження, подумки він вже був на місці та планував свій маршрут містом. Та раптом він почув над собою голос, дуже приємний жіночий голос - здається моє місце поряд з вами, ви не проти бути сусідами підчас польоту!? Піднявши очі він побачив перед собою дуже милу дівчину яка йому всміхалася. Яскраво зелені очі, руде волосся, милі ямочки на щоках.

Якби я знала, тої ночі... що бачу тебе в останній раз... Поглянула б, в твої блакитні очі - сказала б, що люблю, не раз... Тобі, так довго, не могла я - сказати теплих, щирих слів... Так важко було пересилить - гординю та характер свій! Йши роки... ми розділились - для діалогу не було тем. І лише поглядом зустрівшись, перекидались ми слівцем. Мені, так важко було збагнути - що ти людина є, як я!