Одразу хочу повідомити, це не згенерована і не вигадана історія. Це історія, яку я пережила і переживаю досі. Я зрозуміла що потрібно записати й викласти цю історію хоч кудись, щоб від неї звільнитись і поставити крапку. “Ти ричала уві сні як демон, і щось шепотіла” - отакий “добрий ранок” від мого чулувіка, а на краєчку свідомості ще мерехтить відчуття жаху, хоча снилась команда ПЖ і як ми влаштовували якусь благодійну вечерю. В цей час саме військові і такі діячі-волонтери як ПЖ тримають мою кукуху, думаю мозок це прекрасно знає і закриває таким чином мою тривогу і страх. Також для своєї

1. ЛЮСТДОРФ Вагон був переповнений. Влітку всі одеські трамваї переповнені. Особливо ті, які прямують до моря. Двадцять сьомий маршрут, в якому лейтенант Максим Корецький їхав до місця своєї служби, також не був виключенням. Ще вранці Максим з хвилюванням дожидався в управлінні кадрів штабу округу як складеться його доля. У спекотний липневий день в Одесі, коли сонце вже зранку нещадно гріє узбережжя, кожен знаходить свій порятунок від спеки. Відпочивальники на пляжі радіють свободі носити шорти і майки, насолоджуючись прохолодою води і свіжим бризом. А для військових в очікуванні припису

— Знаєш, коли я бачу блогерів, оцих лідерів думок, мені пригадується одне ім'я — Кассіус Клей. — Віго повернув кермо і скерував автомобіль в оточену з обох боків деревами паркову вулицю. — Чув про такого? Худорлявий завагався з відповіддю: — Це щось пов'язане з боксом? — невпевнено проказав він. — В яблучко! Пізніше він змінив своє ім'я на Мухамед Алі. — Ти любиш бокс? — Худорлявий здивовано підняв брови. Віго краєм ока дивився і на співрозмовника. — Так, авжеж. Він може багато чому нас навчити, — Віго знову глянув на Худорлявого. Той не знав, що на таке відповісти, адже

Приятель, уезжая в Канаду, оставил собственные переводы поэзии венгерской поэтессы Шанды Пуэцоши (Будапешт) из ее цикла "Хламидиоз" (1989-1991). Просил представить общественности. Публикую. Толик собирается жениться! Вот это новость. Нет, не на Шанде. Хотя я, с очевидным сарказмом, и спросил его о том же. Нет, Толик сказал, что эта женщина, невеста, эмигрантка из Эстонии. Ванда. Красивое имя. Она тоже работает в корпорации "Кэнедиан Стилл". Пригласил на свадьбу. Я ответил, что обязательно приеду - как только, так и сразу. Толик понял юмор и сказал, что вышлет посылку,

Предисловие: Сидит на берегу моря старик, а перед ним разбитая корыто. По поводу встречи в Овальном кабинете. Шепчуться - что там был скандал. Шепчуться - что горшки побили. Да разве это скандал, вот когда туда к гаранту бл@дей водили, которые ему минет делали под саксафон, вот это были скандалы на весь мир. А это? А это - плохо отыграли, плохо написанный сценарий. Как говорил один режисёр "Не верю". Может после антракта вторая сцена будет отыграна талантливее? Горшки уже склеили. Публика не расходится. Ждём-с.

Кав’ярня знаходилась в центрі міського ринку. Всі дороги, ніби нитки павутини сходились в одній безкомпромісній точці і ліпшого розташування ніхто б не зміг придумати. Між нескінченними рядами лотків та магазинчиків, з яких ніби вирвались на волю від нескінченного тиску прикраси та сувеніри, спеції, екзотичні фрукти, гранатовий сік та вино, була прокладена бруківка, затерта до глянцю в місцях, де натовп проходив найчастіше. Господарі лотків загорілі та в убранні, що підкреслювало їх харизматичний образ, закликали неодмінно спробувати їх найкращий продукт, а після, не давали продовжити шлях

Літаки летять з бази на базу. Навіть у таку вітряну погоду, коли я, стоячи на вокзалі, ледве тримаюсь на ногах. А вони пливуть у небі, достатньо низько, щоб я бачила, як на їхніх крилах мерехтять вогні. Гори, як завжди, непохитні. Вони не дивуються цій миті, лише споглядають мовчазно. Повз мене пролітає черговий потяг. Що таке свобода? У навушниках лунає улюблена пісня. Вітер плутає волосся, і разом із ним у голову залітають щасливі думки. Я записую все, навіть зараз, коли холод обпікає пальці. Усе є свободою. Я хапаю її руками й надаю їй сенс. Іноді це буває непросто. Хочеться вірити, що

- Ти куди це? А ну стій я тобі сказав! Куди це ти з мотузкою подався? Ти що це надумав? Степан зупинися, накоїш лиха! От чортів син, коли потрібно він мене звісно не бачить та не чує, а коли я нишком у хаті хочу вкрасти окраєць хліба, так одразу Домовик, Домовик. От кляті люди й допомагай їм після цього. Що ж робити? Як же зупинити це божевілля? Мабуть, прийшов таки час показатися йому на очі, не вмре від своїх рук, вмре зі зляку. Ну одне добре, якщо з переляку, то хоч на небо, а не як самовбивця. Біда, біда прийшла. Що ж це люди людям коять? Домовик повернувся навколо себе тричі, і побіг в

Тіні. Вони завжди тут. Невидимі сторожі минулого, що ковзають між зруйнованими будинками, чіпляються за дерева та бур’ян. Тіні стоять на кожній стежці, ніби чекають когось, хто більше ніколи не прийде. Біля кожного подвір’я, кожної хати, що тепер лише спогад, вони застигли, мов пам’ятники минулого життя. Найбільше їх біля кладовища. Могили давно розбиті війною і присипані землею, але все ще зберігають відбитки чиїхось імен. Тут немає голосів, лише шелест вітру, що нашіптує слова, які краще б не чути. Дитячий майданчик застиг, як фотографія, на якій час поставив чорний штамп. Гойдалка рипить

Волинь, 1918 р. - Ти своє життя ще не прожив, але ж розумний, як потикати старшим, то можеш. - Ні, не можу. - *мені всеодно на тебе, як би я міг це сказати, я би був щасливий, але не більше хвилини, тому, що всеодно жив би з тобою, мені не давали вибір з ким, де і як*. Він швидко вийшов на вулицю, сам він не знав куди йти, що робити. Але відчував, що залишатися тут не може. Скажете, як не можна залишатися в себе в хаті. Якщо вона є, то ці проблеми мізерні, подивись навколо, люди голодують, а тобі не подобається якесь там "неправильне слово". Всі слова твоєї матері правильні, хоч що

Ми сиділи, зануривши ступні в гарячий пісок літнього пляжу. На горизонті вже сонливо лягало сонце, і ми вдихали кожну секунду цієї миті. Згадували всі радощі, що сталися з нами. Хтось поруч жбурляв у іншого м’яч, хтось бігав і сміявся, а ми просто сиділи й думали, що могли б зробити завтра. Завтра я б знову прокинулася, намагалася б згадати свій сон, а потім, забивши на все, зварила б найсмачнішу каву, почитала б якусь книжку, а, може, зустрілася б із друзями, обговорила з ними останні новини й від усього серця насміялася. Але завтра не настане. Ми проводжаємо наше останнє сонце, а згодом,

1. Коли я зрозуміла, що сплю? Це відчуття прийшло несподівано, наче легкий дотик осіннього вітру. Я сиділа на балконі, загорнувшись у м'який плед, і дозволяла променям заходу сонця пестити моє обличчя. Спокійний, тихий, теплий осінній парк розгортався переді мною, ніби сторінка з книги, де кожна деталь дихає затишком. Я не думала про те, що було колись, що буде потім. У цьому світі був лише теперішній момент — я і ці золотаві кольори, що переливалися між гілками дерев. Здавалося, що навіть час вирішив зупинитися, аби не порушити цієї гармонії. Це негласне правило сну: хоч ти і про щось