У серці вічності, де перетинаються життя і смерть, де час немає плину, вони - вершили людські долі. Наора - місце де все починалось і завершувалось. Тут, серед вічного заходу сонця, що відблискував золотом на величезних воротах, дві сестри, дві могутні сили всесвіту збирались зіграти в карти. Вони

Ерза прокинулась посеред глухої ночі. Як сполохана сиза пташка, вона відкинула ковдру, розкинувши білі крила-рукави своєї нічної сорочки. Темрява у її кімнаті клубочилась, наче кішка в ногах господаря. Густі хмари затягнули небо, не залишивши навіть і натяку на світло. Та погляд жінки був прикутий

Він не любив ночі. Ніч для нього завжди віщувала щось зловіще. Щось, що вкривало тебе липким потом і пробирало до кісток, лоскочучи десь під ребрами. Щось, що накривало тебе тяжкою ковдрою із роздумів і болючих спогадів. Тож зазвичай Крістоф намагався залишитись лишній раз насторожі, підкидати

Бути безсмертною - цікаво перші тисячоліття. Далі - стає нудно. Нестерпно нудно, до оніміння в животі. Морана зітхнула, повільно опускаючись на вершину високої колони, свого зруйнованого святилища. Темрява навколо розсіялась, наче вислизаючи з під тіла богині. Втікаючи, наче шкодливий кіт, у

Вечір опускав сонце за горизонт, ніби силою притискаючи його до небокраю. А те, в свою чергу, неохоче кидало останні промені у вікна бібліотеки, чіпляючись за крихку надію. Ерза відвела від нього погляд, як тільки воно зникло - на душі з'явилося дивне передчуття... Тепер треба було повертатися до

На вечір мороз дужчав. Темрява повільно опускалась на місто, огортаючи кожен закуток пронизливим вітром, що нишпорив у шпаринах будинків і норовив заскочити за комір. Мард щільніше насунув шапку на вуха, шморгнув носом, і вислизнув із провулку у натовп непомітно, наче тінь. І як тільки гамір

Ніжний звук лютні губився у гамірному шумі лісу. Листя сухо шаруділо під ногами, заважаючи ясно чути. Ал перебирав струни свого інструменту уважно прислухаючись і прикладаючи вухо до грифу. Лютня ніби гуділа. Він повільно проходився пальцями по струнах і підтягував їх, налаштовуючи звучання.

Їх завжди було двоє. Дві сестри. Дві долі. Одна історія. Дзвінкий дитячий сміх розливався між дерев. Вони, як завжди, гралися у саду, після обіду. Ласкаве сонце пробивалось крізь соковиті крони яблуневого саду. Зелене листя давало прохолодний затінок, в якому можна було сховатися і перепочити.

Сполошена власним криком Ерза ніяк не могла вгамувати власне серцебиття. Все навколо здавалось таким нереальним, ніби досі зануреним у страшний сон. Тепер вони снились їй ще частіше ніж зазвичай і це змушувало шукати все нові і нові шляхи, як подолати неминуче… Сонце розсіювалось у густих хмарах і

Запах був її єдиним поводирем від самого народження. Мортіша завжди погано бачила, не те щоб для звіра, а навіть і як для звичайної людини. Тож єдине на що вона могла впевнено опиратись – це запах. І він її жодного разу ще не підводив. На відміну від людей… Люди були егоїстичними, пахнули страхом,

Бйорн прокинувся під вечір від чужого галасу. Він сонно припіднявся на ліжку і одним розплющеним оком зиркнув у бік Ала. Той спав на сусідньому ліжку мертвим сном, пускаючи слину на подушку. Руде волосся, у сутінках, стирчало вусібіч, як полум’я у багатті. Після вчорашнього аншлагу у цьому

Морана лежала на спині, оповита чорним туманом. Він клубочився навколо неї, наче муркотливий кіт, біля господарки – легко торкаючись її блідого обличчя, огортаючи шию і зникаючи від найменшого поруху. Богиня примружилась і витягнула руку вверх, перебираючи пальцями невидимі струни. Над нею майоріло

Ранок почався не з хорошого. Придворні слуги гасали, як вшпарені, коридорами. Ерза ще завчасно підготувала необхідне для сьогоднішньої зустрічі, але усе ніби навмисно йшло на перекір. У вчорашньому еліксирі чомусь випав осад, а отже його треба було переварювати, сон-трава для нового закінчилась, а

Ближче до вечора почав пролітати лапатий сніг. Люди розбрідались по домівках із настанням сутінків. Хтось ховався у трактирах, у спробі втопити нестерпне життя у кухлі медового елю. Хтось – ледве волочив додому ноги, після важкого робочого дня. Ринкова площа тихо опустіла. Яні піднялась із

Півні кричали ополудні, а сонце добряче пришкварювало у брудні шибки. Люди були в полі, тож трактир зараз був фактично порожній. У маленьких селах завжди так: народ тут починає оживати лише під вечір, коли уся робота зроблена, худоба попорана і можна перехилити кухлика чогось міцного, щоб

Ноара - місце де зупинився час, де вічне спліталось воєдино із земним, породжуючи невпинний плин життя. По-між руїн, колишнього величного святилища виднілись сотні сяючих вогників. Вони ховались в колонах і залишках фресок, і ледве-ледве розсіювали той морок навколо, що збирався густим туманом і

Ранкове світло заливало кімнату, пробиваючись крізь вікна її чародійської кухні. Сонце м’яко стелилось на дерев’яний стіл під вікном і гріло пожовклі сторінки книг, у яких ховались таємні заклинання. Сонце нишпорило на полицях, завалених рукописами, кристалами, корінцями, і ледь помітно

Холодний зимовий ранок. Равéна поверталась із таверни, намугикуючи щось із репертуару бродячого барда, що гостював цієї ночі у «Синій Петлі». Руки відвалювались після усієї перемитої підлоги і витертих столів, але два зароблених срібних талі у кишені – гріли душу. Провулки змінювали один одного,

Алл і Бйорн. Ліс затих. Полуденне спекотне сонце губилось в багряному листі кленів і скупо пробивалось крізь густі крони. Тракт крутився звивистою стрічкою між дерев і зникав у рудому падолисті. Вітер ледь чутно шарудів у гілках, перегукуючись із шумом річки, схованої десь у низовині. Птахи не

Світло, сивими стовпами, пробивалось крізь вітражі на вікнах. Нарадча зала опустіла і здавалась такою незвичною після стількох годин розмов. Зараз тут лишився лише він і його думки.… Король Фрід сидів на своєму стільці, обперши чоло широкою долонею. В голові роїлись плани і тривога про те, що

Хто ти, Незнайомцю? Чого стоїш на моєму порозі? Скажи мені тільки правду: можливо нам по дорозі. Хто ти, Незнайомцю? Чого мої зупиняєш хвилі? Нехай бушувало би море. Навіщо завмерло у штилі? Хто ти, Незнайомцю? Чому ти мене хвилюєш? Чому не даєш спокою? У снах за мною полюєш… Скажи мені,

Це так огидно – бачити людей. Цей ниций жах, і ці мерзенні дії. Ти думаєш, що дівчина – «свята», а в неї досвіду, як в клятої повії. Навколо - все брехня. Пусті усі слова. А правда – тимчасова лихоманка. Ти думав – ти за зіркою ідеш? Очуняй, хлопче - це пуста бляшанка! Купити можна, друже, всіх і

Існує у світі легенда, що люди цінніші за гроші, Кохання, що раз і назавжди, що втрати бувають хороші Що на помилках ми вчимося, що час заліковує рани, Що друзі ніколи не зрадять, й мужчин прикрашають шрами. Існує на світі легенда, що є на землі справедливість, Що спогади гріють душу, що в бійці