Олександр Бойко. Побачимося. Частина 1. Розділ 1. Незважаючи на ранок, грецьке сонце вже відчутно пригрівало. Аеропорт Елеферіос, з його натовпами і метушнею, слава богу залишився позаду. З м'яким шарудінням відчинилися двері випускаючи в світ нову порцію спраглих вражень туристів, або, може, туристів, що повернулися додому. Аеропорт - вічний пункт руху, безупинного, іноді повільного, а іноді на

Козак жив в дунаї, останній До річки славної прийшов, Обіцяне щастя коханій На березі річки знайшов. Всі очі заплакані були; Коли починав з нього пить, І серце зривалося з туги,- Як місяць і зорі глядить. На березі річки збудує Собі найгарніший дворець, Та завше під небом ночує Вороний той друг жеребець. Із часом мара в його домі Каже,- пора йди на покій, Тож те, що здобув на дунаї Віддав все

Благаю благаю благаю благаю : з'єбися !!!! Мене тільки бісить уся твоя магія вбивча : вчепилась мов той маніяк аби шанс не прогавить . З'єбися з'єбися з'єбися з'єбися : благаю !!!! Благаю з'єбися !! З'єбися благаю !! Уйобуй !!!! Любові шаленої підсумок вийшов хуйовим : це ж треба таке ювелірно зуміть проєбати . Ти знову невинна ? Пизду застрижи целібатом . З'єбися уйобуй пиздуй якнайдалі й

Олександр Бойко “Червоний Товариш” Розділ 1. Початок липня навіть у лісі давив спекою, душив в'язким гарячим повітрям, висушував горло. Сонце повільно і велично опускаючись за верхівки дерев не дарувало прохолоду, лише додавало тіням густоти, а двом фігурам, що пробираються крізь кущі та гілки незручності. Обидва були невисокі на зріст, в однакових сорочках, чоботях. Суворі на лице, злі. Вже

Олександр Бойко Казки міста С. Маля. Розділ 1. Вона твердо стояла, міцніше спираючись на милиці. Можна було б сісти. Добре лавка в приймальні була. Та ще яка лавка! М'який зручний диван персон так на п'ять. Однак стояти було для неї важливіше. Найважливіше. Безшумно, наче в іншому світі відчинилися двері кабінету. Не можуть так безшумно відчинятися двері в нашому світі, світі звуків та суєти.

І не видно кінця ані краю Тим думкам, що про тебе щепочуть, Коли сонячний ранок світає, Коли стеляться зоряні ночі. Між акордами пісні, що грає, Між рядками думок поетичних Твої очі знайду і згадаю Як любила згубитися в них. Так, ти там, де кордони між нами І майбутнього може й немає. Але не описати словами Як я близько тебе відчуваю.

Мій улюблений колір - зелений Як відтінок знайомих очей. Що натхненно говорять до мене Про вагу понадземних речей. В тій зеленій безодні блукаю Наче дикий поранений звір. Тихий біль у собі відчуваю, Чимось мокрим затьмарює зір. Як люблю я той колір зелений... Так жорсткого жартує життя. Сяють очі ті, та не для мене. Інша знайде у них відбиття.

Сьогодні день такий собі, вчора був і краще. Час летить, як вітер в полі, а ти усе ледачиш. Вставай, ходімо! Маю план покраще, ніж навчання. Я маю місце там одне, де маєш щастя ти, і радість. Можливо, все не дуже справжнє, але ходім, поглянеш! Хоч ти, напевн, не фантазуєш, але ідеї маєш. Просто подумай, чи ти можеш усе колись змінити? Можливо щойно ти побачиш свою заповітну мрію. І радість твоя,

Хочу шлюб дітей та чоловіка. Хочу готувати для них, прибирати, Хочу піклуватись. Хочу, бо до цього я звикла. Я хочу. Я буду робити все, щоб заслужити на кохання. Хоч і чути «залиш мене, у мене футбол» А я продовжу робити усе. Я буду принижуватись до останнього. Така моя доля — я жінка. Нічого спільного з людиною. Людина ж не квітка. Я хочу виховувати дітей. Я хочу за ними доглядати. Сама. Бо для

Ти мені завжди одним єбала нерви : " Знову майже зовсім не задовільняє !! " І єбати став я краще - що аж вмерла а тепер від інших органів линяю . Як уже-таки спіймають та засадять - невідомо ще чого зі мною зроблять : я твоє бажання виконав останнє чи не все тобі так треба і було блядь ? Через горе стану скоро некрофілом : відкопаю тіло замуміфікую й зможу жити - не тужити мов в тих

В світі абсолютної випадковості грань між минулим, теперішнім і майбутнім виглядає абсолютно нечіткою, майже розмитою. При тому, що поняття часу як такого не існує, всі ми думаємо про нього, відчуваючи нестерпний біль і жахіття, радість і надію, невідворотність і передбачуваність, розчарування та піднесення. Час - це все, що має істота під назвою “людина”. Не дуже обнадійливо, якщо виходити з

Він не любив ночі. Ніч для нього завжди віщувала щось зловіще. Щось, що вкривало тебе липким потом і пробирало до кісток, лоскочучи десь під ребрами. Щось, що накривало тебе тяжкою ковдрою із роздумів і болючих спогадів. Тож зазвичай Крістоф намагався залишитись лишній раз насторожі, підкидати дрова у багаття, берегти сон інших дітей: будь-що, тільки б не заплющувати очі самому. Тільки б не