І день як день І літо ніби літо Та тільки де? Дощами серце вмите Чи то сльозами. Втрачене ніде Піде за обрій, Осінь і зима Не бачить око Не бринить струна. А день як день. То літо? Чи нема?

Моя Весна не вийде заміж, вона за межами давно. Моя Весна не візьме квітів і не піде в чуже кіно. Моя Весна така яскрава, моя Весна не хоче зла. Їй посміхаються вокзали, вона несе важкий рюкзак. Моя Весна - суцільна рана, але живіша всіх живих. Вона встає занадто рано, і йде до поглядів нових. Моя Весна така маленька, але сміливо йде у бій. Моя Весна не вийде заміж: вона не хоче, зрозумій! Моя Весна - дитина вітру, і я кохаю лиш її. Вона - моя залізна квітка, моя надія у крові. Моя Весна не вийде заміж. "Іду на ви!" - кричить вона. Моя Весна не має страху, моя Весна, моя Весна...

Хочеш розповім тобі як пахне самотність? Кожен день, торкаючись шкіри, нічого не відчуваєш крім власного дотику. Нервові імпульси приватизуються кожен атом і перепродують на втому... Це неможливо побороти, допоки не вдихнеш хоч раз на ніч зволоження повітря, щоб вранці розділити чай з невмитими думками, зазвичай вчорашнім, без цукру, зі страху потовстішати від щастя... Хоч це і не найкращий вихід, але він є, як запах на зап'ясті... Не буде іншого! Хоча можливі варіанти, а може варіації на тему: "Чи має право одна на існування?"

При заході сонця слухала Луцьк, впізнавала себе у кроках перехожих, що повертаються додому з роботи: часто порожні, вичавлені, з посткофеїновим синдромом у погляді

А потім ти скажеш - усе неправда, мовляв ретроградна Венера, вино, карантин... і полетять птахи даремних слів, за кордон кудись, на одвічну обсервацію

всі сонні міста в передчутті зими в повітрі витає світла мертвотність старенький двірник переписує сни загрібає покров пускає дими їм до весни кружеляти в зенітах вони на весні опадуть пилом змін поглянь як хитаються крони дерев від подиху мряки дотиків світла цілунків морозу і тремору мрев почуй як дорога шумить без перерв туман поглинає ліхтарні вогні воложить матерію вищих джерел o.k.

Ти смерч Ти лавина, безодня, Ти ангел, ти демон, ти звір. Ти біль Ти далеч бездонна Ти бурхливий потік вод із гір. Ти війна Ти шалена, підступна Ти нестримна, ти нічний буревій. Ти одна Так потрібна і неприступна Ти любов що живе на кінчику вій.

Знову ховатися. Відчувати себе звіром, загнаним тим, від кого чекав допомоги. Невже справді довірюся? Втікати більш звично. Так можливо чесніше. Нас двоє, тільки я і мій переслідувач. Здається, наче вже чую кроки за спиною. Не важливо хто він насправді, зустріч із ним фатальна. Чи все ж неминуча? Поки ще гра триває. Хай так буде якомога довше. Якби ж не діймала втома. Втікати більше без сенсу і все ж зупинятись не можна. Хіба втечеш від того сірого міста, що навалило своїми стінами з усіх боків? Хіба втечеш від світла автомобільних фар у темряві на мокрій дорозі? Не можливо, але досі

Випадкова зустріч нас тоді звела Ти була так чиста, ніжна і свята Я кохав і вірив у всі твої слова Ти була для мене вічність ціла Ти втікала й з нову вертала назад Я ж чекав і вірив що для тебе друг І ночами марив і хворів, любив Ти не розуміла а я промовчав Шляхи розійшлися, доля розвела Та для мене рідна ти завжди була Час стікає стрімко, в нас його нема Та в житті моєму ти була одна Я ночами марив, вірив в чудеса Та ти не вернулась, ти просто пішла Таємницю серця не збагнути нам А час залишає дію лиш словам Так минають роки, час пливе до дна Та пам'ять про тебе досі ще жива

Навколо неї створюють легенди Малюючи незримий ідеал небес Вона як голос внутрішній, потреба, Міраж далекий й життя сенс Заради неї ведуться війни, З неї картини пишуть і нею живуть. Вона це перший крик перемоги. Її боготворять і її кленуть Її ненавидять і моляться до неї Її шукають і втікають від її чар Порівнюють невинність до лілеї Й вона випускає чоловікам пар Вона і подруга й цариця і богиня Вона і ангел охоронець й сила зла Вона це та котра дарує нам життя Вона це жінка й грішна і свята

Влаштувавшись біля комина, я насолоджуюсь теплом та слухаю тихе шепотіння своїх хаотичних думок, погляд безладно блукає залою. Переводжу погляд з вогню на свої порізані руки, з рук на кам’яні стіни, зі стін на дівчину із химерним поглядом на ведмежій шкурі. Це, мабуть, найбільш затишне приміщення у нашій оселі. Якщо скласти руки разом, поєднання порізів утворить візерунок схожий на ластівку. «Цікаво, що б це значило», – думаю я, погладжуючи бороду. У цій приватній психіатричній лікарні індивідуальне ставлення до кожного пацієнта. Мені, наприклад, чомусь не дають голитися. Ніколи раніше був

У моєму маєтку доволі велика кухня. Напевно, це данина традиціям кінця XX століття, коли досвітки на кухні користувались великою популярністю серед дисидентів та представників рок-андеґраунду. Слуги відпочивають, я готую самостійно. Я люблю готувати. Тільки що я зварив заварний крем, навіщо – незрозуміло. Він нагадує мені густе картопляне пюре. Я зовсім не прихильник солодкого, віддаю перевагу пиву та м’ ясу . Зрідка – фруктам. Ще я шаную казки та звеличую жінок. Сиджу на кухні, витріщившись на каструлю із кремом. Потім – на цибулину. Цибуля займає особливе місце для мого народу. Можливо,