Впевнений, що багато з вас мріють чи, принаймні, колись мріяли навчитися літати. Хтось хотів відростити собі крила і, ревно ними помахуючи, незграбно пурхати, розмірковуючи, куди подіти руки, щоб ті не заважали. Інші нічого не ускладнювали і були згодні на звичайну левітацію. Добре. Припустимо, ваша мрія здійснилася, і ви злетіли над містом. Ось ви висите попід хмарами та, щасливо примружуючись, дивитесь униз. Ви бачите заповнені автівками та пішоходами вулиці, будинки, парки, фонтани… Нічого нового, хіба що вид з висоти пташиного польоту. І на що ви сподівались? Усі дива, що можна було

Нещодавно мене перестали цікавити повсякденні розваги. Я втратив інтерес до кар’єри, громадського життя, спілкування з приятелями, тусовок, жінок, новин. Навіть до мистецтва я став байдужим, начебто воно відсунулося кудись вдалечінь, дуже далеко від мого життєвого тунелю. Тепер я не дивлюся кінострічок, тому що усі фільми мені ввижаються однаковими. Я більше не читаю, адже не можу знайти у книгах анічогісінько нового. Я не слухаю музику, тому що вона викликає неприємні відчуття у мозку. Я перестав відвідувати роботу, не заплатив за Інтернет, у результаті чого його вимкнули, викинув свого

І день як день І літо ніби літо Та тільки де? Дощами серце вмите Чи то сльозами. Втрачене ніде Піде за обрій, Осінь і зима Не бачить око Не бринить струна. А день як день. То літо? Чи нема?

Моя Весна не вийде заміж, вона за межами давно. Моя Весна не візьме квітів і не піде в чуже кіно. Моя Весна така яскрава, моя Весна не хоче зла. Їй посміхаються вокзали, вона несе важкий рюкзак. Моя Весна - суцільна рана, але живіша всіх живих. Вона встає занадто рано, і йде до поглядів нових. Моя Весна така маленька, але сміливо йде у бій. Моя Весна не вийде заміж: вона не хоче, зрозумій! Моя Весна - дитина вітру, і я кохаю лиш її. Вона - моя залізна квітка, моя надія у крові. Моя Весна не вийде заміж. "Іду на ви!" - кричить вона. Моя Весна не має страху, моя Весна, моя Весна...

Хочеш розповім тобі як пахне самотність? Кожен день, торкаючись шкіри, нічого не відчуваєш крім власного дотику. Нервові імпульси приватизуються кожен атом і перепродують на втому... Це неможливо побороти, допоки не вдихнеш хоч раз на ніч зволоження повітря, щоб вранці розділити чай з невмитими думками, зазвичай вчорашнім, без цукру, зі страху потовстішати від щастя... Хоч це і не найкращий вихід, але він є, як запах на зап'ясті... Не буде іншого! Хоча можливі варіанти, а може варіації на тему: "Чи має право одна на існування?"

При заході сонця слухала Луцьк, впізнавала себе у кроках перехожих, що повертаються додому з роботи: часто порожні, вичавлені, з посткофеїновим синдромом у погляді

А потім ти скажеш - усе неправда, мовляв ретроградна Венера, вино, карантин... і полетять птахи даремних слів, за кордон кудись, на одвічну обсервацію

всі сонні міста в передчутті зими в повітрі витає світла мертвотність старенький двірник переписує сни загрібає покров пускає дими їм до весни кружеляти в зенітах вони на весні опадуть пилом змін поглянь як хитаються крони дерев від подиху мряки дотиків світла цілунків морозу і тремору мрев почуй як дорога шумить без перерв туман поглинає ліхтарні вогні воложить матерію вищих джерел o.k.

Ти смерч Ти лавина, безодня, Ти ангел, ти демон, ти звір. Ти біль Ти далеч бездонна Ти бурхливий потік вод із гір. Ти війна Ти шалена, підступна Ти нестримна, ти нічний буревій. Ти одна Так потрібна і неприступна Ти любов що живе на кінчику вій.

Знову ховатися. Відчувати себе звіром, загнаним тим, від кого чекав допомоги. Невже справді довірюся? Втікати більш звично. Так можливо чесніше. Нас двоє, тільки я і мій переслідувач. Здається, наче вже чую кроки за спиною. Не важливо хто він насправді, зустріч із ним фатальна. Чи все ж неминуча? Поки ще гра триває. Хай так буде якомога довше. Якби ж не діймала втома. Втікати більше без сенсу і все ж зупинятись не можна. Хіба втечеш від того сірого міста, що навалило своїми стінами з усіх боків? Хіба втечеш від світла автомобільних фар у темряві на мокрій дорозі? Не можливо, але досі

Випадкова зустріч нас тоді звела Ти була так чиста, ніжна і свята Я кохав і вірив у всі твої слова Ти була для мене вічність ціла Ти втікала й з нову вертала назад Я ж чекав і вірив що для тебе друг І ночами марив і хворів, любив Ти не розуміла а я промовчав Шляхи розійшлися, доля розвела Та для мене рідна ти завжди була Час стікає стрімко, в нас його нема Та в житті моєму ти була одна Я ночами марив, вірив в чудеса Та ти не вернулась, ти просто пішла Таємницю серця не збагнути нам А час залишає дію лиш словам Так минають роки, час пливе до дна Та пам'ять про тебе досі ще жива

Навколо неї створюють легенди Малюючи незримий ідеал небес Вона як голос внутрішній, потреба, Міраж далекий й життя сенс Заради неї ведуться війни, З неї картини пишуть і нею живуть. Вона це перший крик перемоги. Її боготворять і її кленуть Її ненавидять і моляться до неї Її шукають і втікають від її чар Порівнюють невинність до лілеї Й вона випускає чоловікам пар Вона і подруга й цариця і богиня Вона і ангел охоронець й сила зла Вона це та котра дарує нам життя Вона це жінка й грішна і свята