Частина 2. Глава 1
Пройшло цілих шість років, вони промайнули мов одна мить. Після закінчення школи я вступила до Нью-Йоркського університету в Празі. Зі шкільних друзів спілкувалася лише з Яніною. Вона також навчалася в Празі, але в Карловому університеті, на економіста. Ми час від часу зустрічалися.
Вона була єдиною, хто підтримував мене після смерті матері три роки тому. Лікарі сказали, що серце не витримало. Я дуже картала себе, адже ми так і не поспілкувалися нормально. Вона вже ніколи не дізнається,
як болить за нею моє серце. Я ніколи не зможу розповісти, що тоді відчувала та чому так різко закрилася від усіх. Я ніколи не почую від неї, як вона мене любить.
Тоді я була в Празі, почався другий семестр навчання, на канікули додому не приїздила, уникала рідного міста. За два тижні після канікул мені зателефонували з лікарні й повідомили, що матері немає. Я приїхала, щоб усе владнати з кремацією. Я хотіла, щоб її поховали, як заведено в Україні, а не спопелили, але тут закони інші, а клаптик землі мені просто не по кишені. Жоден з маминих колишніх чоловіків попрощатися так і не приїхав, були її колеги, Яніна, декілька сусідів та її подруга Марго. Після церемонії саме вона до мене підійшла, міцно обійняла та сказала:
– Тримайся, дитинко. Софія хотіла б, щоб ти була сильною. Вона страшно любила тебе.
– Я її також!
– Я знаю… Думаю, варто сказати тобі про те, що ти не винна ні в чому, не звинувачуй себе!
Я здивовано глянула на неї, не могла зрозуміти, звідки вона знає, що я вважаю себе винною. Тоді Марго продовжила говорити, мені здалося в ту мить, що вона прочитала мої думки.
– Ми багато спілкувалися з твоєю мамою, вона знала, чому ти всіх уникаєш, знала, що важко пережила той випадок, і про те, що ти любиш її, теж знала.
Усі потроху розходилися, аж поки ми з Маргаритою не залишилися удвох. Ми якийсь час просто мовчки сиділи, потім Марго мене обійняла однією рукою та притиснула до себе. Це було так дивно, але мені потрібні були зараз обійми та підтримка.
– Знаєш, – продовжила вона, – твоя мати була доброю людиною, завжди прагнула справедливості, але життя її не пожаліло, воно часто жорстоко з нею обходилося. Софія ніколи про це тобі не розповідала, але в тебе могла бути старша сестричка або братик. Але якось її перший чоловік, його Кирилом, здається, звали, прийшов п’яним з корпоративу, почалася сварка, він штовхнув її, вона вдарилася животом об кут столу, почалася кровотеча, на шостому місяці вагітності Софія втратила дитину. Була довга депресія, а потім вона мовчки зібрала речі й пішла від нього. Тоді твоя мама вперше й приїхала до Чехії, хотіла тут почати все спочатку, якийсь час навіть виходило. Я тоді працювала адміністратором у готелі, а Софія прийшла туди в пошуках роботи, так ми й познайомилися. Вона була найщирішою з усіх, кого я знала, ніхто інший не вмів так сумувати та сміятися, як вона.
Марго продовжувала говорити, а я плакала, не намагалася навіть спинити сльози. Уперше за довгий час дала волю емоціям.
– Потім вона зустріла Фреда, твого татка. Вони разом прожили вісім років, у них довго не було дітей, а коли вона нарешті завагітніла, Фред помер, у нього була саркома, ліки вже не допомагали. На його похороні вона зомліла, усі подумали, що просто вагітність, але до тями її привести так і не змогли. Викликали швидку. У лікарні сказали, що в неї серйозні проблеми із серцем та склеротичні зміни легеневих судин. Лікарі категорично заборонили їй народжувати, але твоя мати була впертою жінкою, нічого й чути не хотіла. Вона так бажала народити дитя, що ладна була віддати власне життя. По при все, їй потрібне було хірургічне втручання, та вона була проти, аж поки ти не народилася. Коли тобі було шість місяців, їй таки зробили операцію. Тоді напередодні вона прийшла до мене й сказала, що лікарі не дають ніяких гарантій, операція надскладна, але є ризик не прокинутися взагалі. Вона слізно благала, щоб я забрала тебе та виховала як власну дочку, якщо її не стане. Я була шокована, адже ніколи не чула про все це, навіть про її хворобу не знала. Іринко, ти маєш знати, що я б забрала тебе до себе, навіть якби мама не просила, – Мар го продовжила, поки я мовчки сиділа та слухала, намагаючись зрозуміти все, що мені говорила співбесідниця. – Потім післяопераційна кома, що тривала три тижні, а потім піврічна реабілітація. Ти весь цей час жила зі мною. Ти ж знаєш, що я бездітна, так і не змогла завагітніти, а ти замінила мені донечку хоч на трохи, завдяки тобі я теж змогла хоч ненадовго стати матір’ю.
Марго замовкла, і я, захлинаючись від сліз, обійняла її. Ми довго так сиділи.
– Я нічого про все це не знала, – тільки й змогла вимовити.
– Твоя мама не хотіла, щоб хтось знав, тоді навіть її батьки не знали. Я раз на місяць надсилала за її проханням листівку та трохи грошей.
Я глянула на Марго, її очі також були червоними від сліз, хоча голос увесь час був твердим, вона ні разу не зіпнулася.
– Дуже вам вдячна, що розповіли мені про неї. Виявляється, я так мало знала про її життя. Мені дуже шкода, що ми так і не поспілкувалися відверто.
– Вона все знає і бачить з небес. Вір у краще, Ірен. Ми вийшли на вулицю, сніг замів усе довкола, стояв собачий холод. Ми обійнялися, прощаючись. Я розвернулася, щоб іти, але мене зупинили теплі руки Марго. Я повернулася і побачила у світлі лампи, що висіла на стіні церкви, її сірі щирі очі та сумну посмішку. – Ось, візьми, сонечко, – вона тицьнула мені свою візитівку та ще один папірець, теж із номером. – Іринко, телефонуй мені вдень і вночі, з причини й без, просто давай знати про себе час від часу. Ти така доросла! – жінка оглянула мене з ніг до голови, у неї по щоці скотилася сльоза. – Тут номер страхової компанії. Я двадцять років тому відкрила для тебе рахунок, щороку клала туди трохи грошей, ну ще відсотки якісь накапали. Ти можеш зняти ці гроші будь-коли та витратити на що захочеш. Не відмовляйся. Витрать їх на користь собі. Я знову розревілася. Мені було важко повірити в це все, важко було прийняти гроші, але була вдячна за них. Я обійняла Марго, забрала з її рук урну з прахом матері та, шмаркаючи носом, пішла додому.
