Глава 3
Карлові Вари зустріли мене, як завжди, дощем та вітром, але я щиро була рада повернутися в це місто, та і Яніну нічого не могло засмутити. Єдине, що заважало, – це дощові хмари та вітряна погода, бо стали перепоною подрузі зробити в дорозі нормальні селфі. Зате ми слухали класну музику та підспівували. Одним словом, нам було весело.
Минуло два тижні, за цей час життя увійшло у звичну колію. Яніна стажувалася, а от мені довелося спуститися з небес на землю, а якщо точніше, я просто мала рацію, адже мене до газети так і не взяли, навіть шансу не дали. Тому зараз укотре активно та уважно перечитувала місцеві оголошення, шукала роботу на сайтах, але все виявилося марним.
Вирішила привести себе до ладу, адже обіцяла подрузі, що ми ввечері зустрінемося.
Ми все ще жили по сусідству, але, на жаль, на місці улюбленого кафе тепер був нічний клуб.
– Як прикро, ми так багато часу тут провели, – із жалем у голосі промовила я.
– Знаєш, а тут є ще одне нічогеньке місце, я зараз тобі покажу, – сказала Яніна, узявши мене за руку, і по тягла в невідомому напрямку.
Я до останнього навіть не підозрювала, куди ця моя горе-подруга мене волочить, поки не побачила назву «ViviBook». Доки я допетрала, ми переступили поріг, і опиратися було пізно.
Місце виявилося дуже затишним, тут і там сиділи відвідувачі, хтось уважно читав, хтось просто за чашкою смачної кави гортав журнал чи сторінку в соцмережі. Палітра відтінків вражала: усе було таким мальовничим та різнобарвним, а після вечірніх сутінків світло тут здавалося надто яскравим.
Ми сіли за дальній столик, спиною до книжкових полиць, але ближче до вікна. Я недобре глянула на Яні ну, але промовчала, адже атмосфера тут справді захоплювала подих: було так мило й не надто гамірно,
хоча майже за кожним столиком хтось сидів. – Я лише сподіваюся, що нікого знайомого ми тут сьогодні не зустрінемо.
Та Яніна, здається, мене зовсім не чула.
– Тут чудово, чи не так?
Тут було й справді прекрасно, та визнавати цього зовсім не хотіла.
До нас підійшов офіціант, спочатку запропонував книгу, а потім прийняв замовлення.
Ми давно вже не були дітьми, та все ще обожнювали молочні коктейлі й солодкі тістечка, а ще не могли не замовити пляшку вишневого бальзаму, до якого принадились у Празі. Він так смакував до наших дівочих посиденьок. Яніна розсміялася так, ніби ми робили щось протиправне, я ще раз упевнилася, яка в мене щира подруга.
– Ірен, ти як, роботу ще не знайшла?
– Та поки в процесі, це складніше, ніж може здаватися. – Я маю одну пропозицію, лише не знаю, чи погодишся.
– То кажи вже, не тягни кота за одне місце! – В іншому кінці міста відкривається новий книжковий магазин, я бачила сьогодні оголошення, коли до дому їхала. Загалом, вони шукають працівників, там умови хороші. Ось я номер тут написала, – із цими словами вона дістала телефон із кишені, зняла з нього чохол та вийняла папірець, який простягнула мені. Я глянула на неї, а вона ніби прочитала думки, не дала й слова сказати.
– Іринко, я знаю, що це не зовсім те, чого ти прагнула, але, можливо, хоч спробуй, а у вільний час пиши! Зараз усе можна в інтернеті просувати. Будь незалежною, із цього має щось вийти, адже ти чудово пишеш!
– Я дуже сумніваюся в собі як безсмертній письменниці, але десь ти маєш рацію. Думаю, що варто принаймні спробувати, хоча б тому, що вдома сидіти вже просто несила. Тим більше, ти – головний мій редактор та критик, мушу тебе слухатися.
Ми голосно зареготали, але, побачивши на собі осудливі погляди, притихли.
– Ну й чудово, нумо це святкувати, а також те, що сьогодні офіційно закінчився мій випробовувальний термін і тепер я офіційно влаштована, мені навіть премію двісті крон дали за наполегливу працю.
