Глава 19
Якось, прогулюючись містом, зустріла Леопольда Андрійовича. Він першим привітався, я також у відповідь. Чоловік наполягав, щоб я називала його просто Леопольдом. На щастя, він більше нікуди мене не запрошував, але розпитав про мої творчі успіхи, я похвалилася наполовину написаною книгою, а сама дивилася на всі боки, щоб нас ніхто не помітив.
– Не хвилюйся ти так, тепер не буде такого ажіотажу. По-перше, вечір, людей майже немає, а по-друге, я більше не вчителюю, тому мало хто може щось говорити та розпускати паскудні плітки.
– Мені дуже шкода через ту прикру історію, я не хотіла, щоб так вийшло.
Тільки тепер я помітила, що на ньому ідеально підібраний костюм, зачіска також змінилася, декілька каштанових прядок волосся падали просто в зелені очі, що аж світилися життям.
– Знаєш, Ірен, я навіть вдячний тобі за все, що сталося. Я завжди думав, що моє покликання – викладати, але реалізував себе як бізнесмен. У мене були заощадження, на які я відкрив книжковий магазин. Ця оригінальна ідея давно зародилася в моїй голові, але я не мав сміливості втілити її в життя. Це не просто книжковий магазин – сюди можна прийти почитати, випити чаю чи кави з вершками. А можна прийти, щоб просто подумати.
– Це дуже цікаво, я здивована. І знаєш, рада, що в тебе все вийшло.
– Так. Якщо хочеш, приходь у гості, ну, точніше, у книжковий магазин. Він зовсім недалеко розташований, за дві вулиці звідси, біля кінотеатру. Знаєш де це?
– Так, звісно, я залюбки прийду, якщо ми більше не залежні від громадської думки.
Зрозумівши, що я бовкнула, зніяковіла. Але цю мить перервав телефонний дзвінок Леопольду.
– Пробач, Ірино, мушу відповісти. Приходь до нас у «ViviBook», важко помилитися.
Ми ввічливо розпрощалися, і кожен пішов у своїх справах.
Та серце ще довго шалено калатало від такої приємної зустрічі. Я, правду кажучи, думала, що після того неприємного інциденту він переїде в інше місто, щоб усі успішно забули про все це непорозуміння. Але він вчинив дуже сміливо: відкрив свою справу. А той синій костюм так пасував до його зелених очей. «Ех, прекрасний Лео», – подумки додала я.
