Глава 20
Я досить довго відкладала візит до магазину Леопольда, хоча справді дуже кортіло, та не хотілося бути настирливою. Не могла наважитися чи змусити себе, хоча пропозиція була звичайнісінькою.
Тим більше, останнім часом багато уваги приділяла самовдосконаленню, підтягувала рідну мову, багато писала, ще більше читала. Навіть Яніна якось зауважила, що ми зовсім не проводимо разом часу. Я чудово розуміла, що випала з реальності, що занурила ся у свій маленький вимріяний світ, де могла дати своїм персонажам ідеальне життя. Мені було комфортно, але я щиро та сильно сумувала за друзями, за нашими довгими посиденьками в «Тіффані», аж поки нас не просили піти, «бо вже час зачинятися!».
І все частіше я думала про викладача, який звільнився з роботи через мене. Між нами нічого не було. Ми просто спілкувалися, він не мав у голові ніякої лихої ме ти, та я мала… я кохала його. Зараз те дитяче кохання маленької дівчинки стало чимось більшим, справжнім глибоким почуттям. Я часто мріяла про нього, як жінка мріє про чоловіка. Він приходив до мене в снах, і важко сказати, що це були просто невинні сни. Я хотіла його, але це було неможливим. Тому простіше було просто ховатися від усіх у своєму світі, де ніхто не зможе розкрити твого збоченого нутра. Я готова уникати Леопольда, друзів, навіть розмови з мамою.
Ми стали чужими за останній час, майже не спілкувалися, я ховалася від неї, як і від решти світу, за дверима своєї кімнати.
Її спроби поговорити зі мною завершувалися запевненнями, що все гаразд, що в школі проблем немає, що із друзями не сварилася, і що я щаслива. Усе було правдою, чи майже все – я була не щасливою, а нещасною, та це хай залишається лише при мені.
Зрештою мене припинили чіпати. Лише Яніна час від часу намагалася витягнути мене в реальний світ. Сьогодні після школи вона знову вперто не полишала своєї божевільної спроби.
– Ну Іринко, що сталося з тобою, де поділася та щаслива мала, яка реготала без упину?
Вона говорила бадьорим голосом, але я бачила, що вона хвилюється, що їй не байдуже.
Ми йшли до автобусної зупинки. Коли до мети залишалося метрів двісті, мене немов струмом ударило, не мов прорвало дамбу моїх почуттів, і все що я стримувала місяцями, вирвалося. Глянула на Яніну й зрозуміла,
що реву як бовдурка. Вона мовчки мене обійняла. Ні хто не сказав і слова, ми просто пройшли вглиб парку, стали за дубом якомога далі від зацікавлених роззяв.
Вона не питала, чому я плачу, не намагалася заспокоїти, просто дала мені можливість вилити емоції, що я так старанно, так довго пхала досередини.
Потім ми все ж таки пішли до «Тіффані», випили по склянці полуничного коктейлю з вершками. Подруга нічого не питала, а я не хотіла говорити, та мені таки полегшало.
