Глава 9
Сьогоднішній робочий день тягнувся для мене довго як жоден інший. Лише те й робила, що поглядала на годинник. Між роботою, у вільну хвилину, написала Яніні sms, про що пожалкувала вже за мить. Бо та почала завалювати мене питаннями, але я змогла лише коротко відписати, що зараз зайнята та поясню все пізніше.
Роботи, як на зло, було надто багато. Вийшла нова книга, і треба було відправити її по магазинах, дати завдання рекламним аґентам поширювати її, та ще багато паперів, накладних і всяких інших дрібниць.
Мабуть, ніколи ще не почувалася настільки збудженою. Колеги помічали мою неуважність і ставили за питання, на які поки не могла відповідати, лише стверджувала всім, що зі мною все гаразд. Робочий день на решті добіг кінця, я швидко зібралася та поїхала додому, щоб причепуритися, хоча гадки не мала, що б таке одягнути. Дорогою отримала від Леопольда повідомлення: «Уже їду!». Я посміхнулася до екрана телефону. Зараз моєю найбільшою турботою було те, що буде на мені під час такої довгоочікуваної події.
Удома перебрала майже весь гардероб, але нічого, що би подобалося аж надто та що б ідеально підходило, так і не підібрала. Хотіла зателефонувати Яніні, але коли взяла телефон до рук, він почав вібрувати. На екрані вибило ім’я Леопольда, одразу подумала, що він хоче щось сказати або вже під’їздить до міста. Підняла слухавку, механічно посміхаючись до вікна, біля якого стояла.
Але вже за мить моя посмішка зникла, мною опанували біль та відчай, бо телефонувала медсестра. Вона повідомила, що Леопольд у лікарні, сталася аварія, а мій контакт був першим у його списку. Він потрапив до реанімації, і його стан украй важкий, а ще їм був потрібний номер його страхового поліса.
Я вирішила не панікувати. Спочатку зателефонувала Яніні, вона була ще на роботі. Я не вдавалася до подробиць, але сказала, що це терміново, на що вона лише відповіла, що вже їде. Зібрала деякі речі, хоча не знала, чи надовго туди їду.
Сіла в авто, набрала Яніну, сказавши, щоб їхала не до мене, а до Леопольдового будинку. Подруга була розгублена, та нічого не питала. Я ж поїхала до офісу. У кабінеті начальника зібрала всі документи зі страхування та деякі інші, потім поїхала до будинку Леопольда, де бувала час від часу через роботу, навіть знала, що ключ він ховає під садовим гномом. Зайшла, зібрала
все найнеобхідніше, у тому числі засоби особистої гігієни. Не була певна, що все це знадобиться, та вирішила про всяк випадок, бо дорога довга, щоб не їзди ти по десять разів. Замкнула будинок і сховала ключ на
місце. Яніни ще не було видно, вирішила не турбувати зайвий раз, просто очікувала. Лише тепер зрозуміла, як паніка підступає та огортає всю мене. Я готова була плакати й навіть кричати, але не могла дозволити собі цього. Серце нервово стискалося і гупало, як шалене, у грудях, живіт скрутився в тугий вузол.
З-за рогу виїхало авто, блимнуло фарами, що яскраво світилися, тоді лише зрозуміла, що вже сутеніло. Яніна заїхала на під’їзну доріжку, я закинула дорожню сумку в багажник, теку з документами на заднє сидіння та сіла поруч.
– Господи, що трапилося?
– Це моя вина! Він їхав до мене… Це все моя вина, – по щоці покотилися гарячі сльози.
– Та що трапилося? Куди ми їдемо?
– Нам потрібно до лікарні, вона знаходиться за десять хвилин від центру Праги! Леопольд потрапив в аварію, зараз у важкому стані!
– Як це взагалі могло статися?! І в чому твоя вина?! – Бо він зранку залишив листа, де зізнався мені в коханні. Ми домовилися про побачення ввечері. А потім мені зателефонували з лікарні.
– Іринко, не плач, нам ще нічого не відомо. Можливо, усе не так страшно, Леопольд – сильний чоловік, він оклигає, тим більше, має заради чого жити!
Усю решту дороги ми їхали в повній тиші. Я лише казала, куди варто звертати, та і Яніні зателефонувала лише тому, що розуміла, що в такому стані не зможу проїхати таку відстань.
Нарешті приїхали до лікарні, але вже біля рецепшену мені повідомили, що я спізнилася – Леопольда більше немає…
Ніхто з нас не мовив і слова. Я просто ридала, а подруга міцно обіймала мене. Нам треба було вирішити деякі формальності з лікарем, підписати папери, а по тім мала піти на розпізнання.
Після завершення всіх дрібниць із лікарем спустилися ліфтом до мінус першого поверху, щоб могла підтвердити, що це саме Леопольд.
Я не хотіла бачити його пошматованим. Лікар сказав, що він виїхав на зустрічну на шаленій швидкості, весь удар прийшовся на його бік, інший водій має лише декілька переломів. А ще він сказав, що саме Леопольд був винним у аварії. І від того я картала себе ще більше, адже він їхав до мене. Мій стан ставав дедалі гіршим.
Ми зайшли до моргу, мені відкрили простирадло, і я заклякла від подиву, а потім пам’ятаю лише потемніння в очах.
