Синички Роман Магрук Надя достала из кошелька розовую купюру и протянула её через плечо впереди сидящего мужчины: - Передайте, пожалуйста. Маршрутка была забита до отказа и Наде пришлось изловчиться, чтобы, держась рукой с кошельком за штангу поручня, встать и на вторую ногу. Кто-то больно ткнул локтем в спину. - На остановке! - окрикнули водителя впереди. Маршрутка сбавила ход и, с прерывающимся свистящим звуком, остановилась. - Сдачу с двухсот передайте, пожалуйста, - стараясь погромче сказала Надя. «С двухсот сдачу» - повторили несколько удаляющихся голосов впереди. «Передал уже…передал» -

Оргкомитет Роман Магрук «Раз, раз, раз», - косой, расширяющийся звук разнёсся эхом по площади. «Б…б…б…п…п…пре…предикат…мило», - звук опять, сделав зигзаг, ушёл куда-то вверх и в сторону. - «Так нормально. Но…но…но... Да, оставляй». Сцена была готова ещё с вечера и сейчас стояла пустой тёмной пещерой. Те пару пятен голов и рук, что там бродили, особо не оживляли её – огромную и глубокую. Зато рядом, прямо перед окнами, белыми весёлыми солдатиками репетировали барабанщицы. Алексей взял с подоконника бинокль и посмотрел в сторону высоко поднимавших колени марширующих. - Как отдохнул? – весело

- Ты. И эта комната, - сказал Саша и посмотрел ей прямо в глаза. Таня улыбнулась. - И что мы будем делать с этой комнатой и мной? – обращался к нему её чудесный голос. – Ты знаешь, что уже пора? - Что пора? – Саша коснулся её руки. Она улыбалась, не глядя на него. Улыбалась легко, но эта лёгкость пронизывала Саше грудь, тепло занемевшую внутри, и отдавалась стучащей кровью в висках. - Пора, пора…, - сказала Таня и повернулась лицом к окну, светясь розовым полупрозрачным профилем… Пищал будильник. Саша открыл глаза и посмотрел на часы. Потом на Свету. Она уже не спала, читала журнал. «Как-то

РОЗДІЛ I «Усі ми інколи сподіваємося на диво» Ось і скінчилася повість. За останні декілька днів її квартира перетворилася на смітник. Та що там усі ці гори брудного посуду та декілька горняток з недопитою кавою, коли навіть до того аби помитися діло не доходило. Фіранки колихалися, бо крізь не зачинене вікно вривався вітер й гамір навколишнього світу. Вона лежала в ліжку, що наразі більше нагадувало барліг, дивлячись на стелю з тупим виразом обличчя. Відчуття пустки охоплювало свідомість, а тиша в кімнаті тільки намлинкувала ситуацію. Бо несла за собою усвідомлення самотності. Знаєте, це ж

У серці вічності, де перетинаються життя і смерть, де час немає плину, вони - вершили людські долі. Наора - місце де все починалось і завершувалось. Тут, серед вічного заходу сонця, що відблискував золотом на величезних воротах, дві сестри, дві могутні сили всесвіту збирались зіграти в карти. Вони розмістилися на великій гладкій кам’яній плиті, різьбленій символами древніх часів, яка служила їм столом. Морана сіла на стіл і усміхнулась, поклавши перед собою колоду карт. Її довге чорне волосся, що ніби поглинало світло, спустилось на руки, мов змії, а темні очі чаїли в своїх глибинах силу і

Ерза прокинулась посеред глухої ночі. Як сполохана сиза пташка, вона відкинула ковдру, розкинувши білі крила-рукави своєї нічної сорочки. Темрява у її кімнаті клубочилась, наче кішка в ногах господаря. Густі хмари затягнули небо, не залишивши навіть і натяку на світло. Та погляд жінки був прикутий лише до одного: на полиці, по-під стіною, стояв ряд пустих, маленьких пляшечок, а в одній із них раптом запульсував яскравий, жовтий вогник. Вона втупилась в нього очима і відчула, як мороз пройшовся по шкірі. Вони тут! - вигукнула вона і босоніж зіскочила з ліжка на підлогу. Жінка кинулась до

Олександр Бойко Казки міста С. Маля. Розділ 1. Вона твердо стояла, міцніше спираючись на милиці. Можна було б сісти. Добре лавка в приймальні була. Та ще яка лавка! М'який зручний диван персон так на п'ять. Однак стояти було для неї важливіше. Найважливіше. Безшумно, наче в іншому світі відчинилися двері кабінету. Не можуть так безшумно відчинятися двері в нашому світі, світі звуків та суєти. Вийшов лікар. -Ольга, вибачте, трохи затримали, по роботі - Він збентежено подивився їй під ноги. Але відразу зрозумів свою помилку. Скинув очі. - Давайте сядемо, Ольга Вікторівно. І мені та

Він не любив ночі. Ніч для нього завжди віщувала щось зловіще. Щось, що вкривало тебе липким потом і пробирало до кісток, лоскочучи десь під ребрами. Щось, що накривало тебе тяжкою ковдрою із роздумів і болючих спогадів. Тож зазвичай Крістоф намагався залишитись лишній раз насторожі, підкидати дрова у багаття, берегти сон інших дітей: будь-що, тільки б не заплющувати очі самому. Тільки б не спати. Бо ось уже кілька місяців підряд йому снився один і той же ж сон. На дворі глуха ніч, у морі, чорному, як сам морок бушує шторм. На небі немає жодної зірки, лише блискавиця б'є раз по раз десь

– Ти же мєня нє убьйош? Руслан, мабуть, і не розумів всю абсурдність ситуації, адже він, стоячи із піднятими руками, розмовляв з… дроном. Сірий «мавік» на хвилинку завис, блискуча оптика камери, здавалося, зацікавилася дивним «мобіком» у пошарпаній формі. Та й сам солдат виглядав не дуже… «Мавік» похитав крилами. Камера зловісно блиснула. – Нє убівай мєня, пожалуйста… Дивною чи й нелогічною виглядада поведінка солдата, але в чомусь одному він був абсолютно правий – людина беззахисна перед сірою машинкою із невеличким смертоносним вантажем, вибуху якого цілком вистачить для того, щоб

- Здавайся! Здавайся! Досить! Понівечиш себе! - кричали друзі. Хлопчик на боксерському ринзі, з обличчям розбитим в кров, таки відновив рівновагу. - То він хоче позбавити себе цих гігантських зубів! Уявляю собі — беззубий кролик! Те ще опудало! - реготалися в кілька голосів недруги, намагаючись укласти його в психологічний ноккаут. Але Фаррух не зважав ні на кого. Зараз для нього існував лише суперник, який, здавалося, народився в боксерських рукавичках. Юнак зробив звичний рух губами, намагаючись приховати від чужих очей неправильний від народження прикус, і не зводячи пильного погляду з

Сонце гралось у переливах гірського струмка, схованого у багряному лісі. Вода хлюпотіла і розсіювала бризками легку прохолоду між камінням, тому в яру було завжди волого і мокро. Так свіжо, після теплих сонячних днів. Тут можна було сховатись між густих кленових крон, листя яких потроху осипалось червоним килимом під ноги. Бйорн озирнувся довкола… Він знав це місце. Вони бігали тут із Алом,будучи ще малими хлопчиськами. Раптом його шарпнули за рукав і він повернувся. Перед ним стояв Ал. Йому було років десять. Рудий, поцяткований ластовинням, без одного переднього зуба. Він випав, бо був

У нас у місті є одна місцина, яка з самого дитинства приваблювала мене. Це старий парк атракціонів. Там просто чарівно, особливо вечорами, коли вмикається ілюмінація і все іскриться і вибухає яскравими лампочками. Грає музика та чутно сміх... Я все мріяла, як я прийду туди і спробую всі атракціони по черзі і на десерт залишу собі той мій улюблений. Стару карусель. Вона така велика, що на ній можна кататись навіть дорослим. Вона крутиться по колу, світиться у темряві і ще грає ця музика, ну знаєте як у музичній скриньці. Але найцікавіше те, що там є крилаті коні так саме вони Пегаси