Этот мир уже давно не похож на тот, о котором рассказывал мой покойный дедушка. Он поведал мне о многих необычных вещах, к примеру, раньше все дети ходили в такие заведения, где их учили писать и читать. А после выбирали себе профессию и устраивались на работу. Еще, в годы его молодости, на планете было больше растений, в городах были такие места, где было много деревьев и цветов. А выйдя за город можно было встретить какое-то маленькое или большое животное, фантастика, не правда ли? Такое сейчас вряд ли увидишь, миром правят технологии и разруха, войны между континентами или даже городами.

Я студентка второго курса экономического факультета нашего местного университета. Городок у нас небольшой, поэтому выбирать, куда поступать, не приходилось. Так уж получилось, что мои родители развелись из-за семейных ссор, и каждый нашел работу в другом городе. Я не очень грущу по этому поводу, ведь теперь начала самостоятельную жизнь, живу одна, сама хожу за покупками и делаю дела по дому. Благодаря университету я нашла пару близких людей. Первая это моя подружка, которая живет недалеко от меня, но сейчас она уехала к родственникам, и я не знаю, когда она вернется. Мы часто ходим друг к

В студенческие годы, у меня, думаю, как и у большинства, была девушка, которая мне нравилась. Не хочу раскрывать её имени, пускай здесь она будет Машей. Мы вроде бы стабильно хорошо общались, не сказать, что я был очень близок с ней, но просто знакомыми нас тоже не назовешь. Изначально она была для меня просто новой подругой, но потом, сам того не осознавая, я стал видеть в ней девушку. К сожалению, как мне тогда казалось, это было не взаимно, для неё я был не больше чем другом. Как модно это сейчас называть, думаю я попал именно в ту “френдзону”, о которой все так часто говорят. Не уверен,

Как-то раз я проснулся раньше, чем обычно, встал, почистил зубы и лежал думал, чем заняться сегодняшним днем. Откуда-то появилось желание выйти на улицу, может я найду там что-то интересное, или встречу кого. Так и произошло, пройдя по улочке, я заметил пожилого мужчину на лавочке под яблоней. Подошел, сел, заметил, что на столе лежит тканевый мешочек лото, видно, что многое он уже повидал. Я поинтересовался, ждет ли он кого, оказалось нет. Дедуля раньше со своим старым, уже покойным, другом часто играл здесь, иногда на деньги, а иногда просто так, для поднятия настроения, ведь в таком

Вечір опускав сонце за горизонт, ніби силою притискаючи його до небокраю. А те, в свою чергу, неохоче кидало останні промені у вікна бібліотеки, чіпляючись за крихку надію. Ерза відвела від нього погляд, як тільки воно зникло - на душі з'явилося дивне передчуття... Тепер треба було повертатися до роботи: в її магічній кухні на неї чекав еліксир, який треба було допрацювати і перевірити два зілля із сувою, що вона щойно знайшла на полицях бібліотеки Фріда. Зібрати усе, що вона назбирала упродовж життя аби передати у правильні руки. Жінка сиділа за столом, заваленим рукописами, сувоями і

Мовчиш... І промінь щастя з надією пробивається до тебе в двері. Кричиш...Настільки голосно й вразливо, твій стогін чути крізь стіни і стелі. Терпиш...Стиснувши зуби і кулаки, ти наче камінь. Не спиш...Тебе торкається й лоскоче щастя примарний промінь. Знаєш...В голові змінюєш всі звичні стандарти. Міняєш...Усе смертне, непотріб, на свої таланти. Бережеш...Кожну мить, усі серцю прихильні моменти. Не боїшся...Ні бути, ні жити, ні вмерти... Летиш...летиш серцем, думками, усім своїм тілом. Дивись...Все життя наче сон, наче дим, пролетіло... Не сумуєш...Ні за чим, бо того вже нема і не буде.

Хворіє тіло моє й миттю, Я враз вже ліки знаю всі. Та, як мені тоді вчинити, Коли ті рани є в душі? Я ніби радісна й весела, Ходжу щоразу між людей. Та, є в душі моїй печера - В якій ховаюсь від очей! Бо в тих очах, я бачу правду... Ту правду глибоко в мені, Яка заполонилась вже думками: Чому, я не можу буть, як всі? І ті думки щораз лякають, Мене все більше - і на мить, Життя сторінки я гортаю, Мотаю долі тонку нить. І з кожним разом слабше тліє, Моє бажання до життя. Й немає в мене ліків й віри, У світло завтрашнього дня! Якби то, можна було легко, Піти в аптеку - і за мить... Взяти щастя

Хтось ось вже завів свою яхту відправитись на острови не мать взагалі справ ніяких і якір спускать з голови . Займати улюблену жінку як П'ятницю сім'ям за ніч : зламати мов хакер режим той настільки незнаний раніш . Хтось щойно придбав собі зброю щоб просто стріляти усіх : йти правила мають за грою - все бачить по-своєму псих . Псих бачить кого слід пробачить кров мусить залишити слід : світ ділить на наших і ваших і інших у тому числі . Хтось вибрав відрізати ногу аби не дійти під Бахмут . Хтось вірить мівінному богу - достатньо без міри бухнуть : не треба нерівно пихтіти не треба

Ідеш, отак, в житті ти стрімко, що й не побачити життя. Не бачиш - поглядів відтінки... Не бачиш - радості поля. Все тяжко, якось так, вдається... Й немає відповідей - "Чому?" Хтось, в долі, щастям - обзаведеться... Когось, зламає на вітру! І не збагнути, в якому місці - зробила помилку в житті... І як собі, тут відповісти - чого у прірву, летять дні. Та сумувати - часу немає... Потрібно жити, кожен день! Боротись, з долею, за бажання... Бути людиною, серед людей..!

в алхімічних почуттях біомеханіка кохання я не знаю перемог, адже в золоті мовчання не зібравши все до купи, розібрався на деталі та що далі з цим робити я туторіалів немаю свого не написав, бо всі слова були чиїмись і тому ці всі текста я перетворюю у попіл. і лише в бокалі джин розвідає чого волію, та звершень не чекай, я все відкладую на потім. я вже не вірю в кілометри, щасливої дороги. не дістав рукою неба, де кожна зірка наднова. і коли руки опускаються простягую долоні тому дияволу в деталях. я вже розпався на слова. на епітети, синоніми, метафори, гіперболи. на скуту епітафію, на

Сидячі в кріслі літака Говард думав, про своє відрядження, подумки він вже був на місці та планував свій маршрут містом. Та раптом він почув над собою голос, дуже приємний жіночий голос - здається моє місце поряд з вами, ви не проти бути сусідами підчас польоту!? Піднявши очі він побачив перед собою дуже милу дівчину яка йому всміхалася. Яскраво зелені очі, руде волосся, милі ямочки на щоках. Яка неймовірна дівчина гайнула думка у його голові. Та в слух він вимовив, - так я геть не проти такої чарівної сусідки на час польоту. Дякую, - чарівна незнайомка, натягнулася, щоб покласти валізу на

Якби я знала, тої ночі... що бачу тебе в останній раз... Поглянула б, в твої блакитні очі - сказала б, що люблю, не раз... Тобі, так довго, не могла я - сказати теплих, щирих слів... Так важко було пересилить - гординю та характер свій! Йши роки... ми розділились - для діалогу не було тем. І лише поглядом зустрівшись, перекидались ми слівцем. Мені, так важко було збагнути - що ти людина є, як я! Людей багато, може бути - та ти єдина... людина моя! Від тебе завжди, я так хотіла, відчути ласку та тепло. Але, ти так і не зуміла - подарувати те добро! І ось, стоячи посеред ночі, перед палаючим