Життя здавалося безглуздим: він уже третій рік працював на роботі, яку ненавидів, його зарплатня була величезним плювком в обличчя системі вищої освіти країни, ніяких перспектив не було, всі юнацькі амбіції розлетілися вщент і вісім місяців тому від нього до іншого пішла дівчина. Приїхавши на травневі свята до батьків до Харкова, щоб якось розважитися, Олег твердо вирішив зняти жрицю кохання. Знайшов у всесвітній павутині кілька відповідних оголошень та з третього разу додзвонився до салону інтим послуг: «Доброго вечора, а де ви знаходитесь… територіально?» Приємний жіночий голос у телефоні

Сполошена власним криком Ерза ніяк не могла вгамувати власне серцебиття. Все навколо здавалось таким нереальним, ніби досі зануреним у страшний сон. Тепер вони снились їй ще частіше ніж зазвичай і це змушувало шукати все нові і нові шляхи, як подолати неминуче… Сонце розсіювалось у густих хмарах і наповнювало кімнату світлом, як білим туманом. Густим, наче молоко. Воно стелилось по-між застиглих у часі книг, що чекали на полицях, поміж пустих і повних скляних баночок із відварами, що стояли на столі, поміж зотлілого вугілля під чорним, обпаленим чаном. Ерза спустила ноги із ліжка і глибоко

В дитинстві я полюбляв спостерігати за птахами. Спостерігати як вони кружляють у безкрайній блакиті неба. Після уроків втікав до парку, та вдавався до улюбленої справи. Я дивився на птахів, та заздрив їх свободі, відчуттю льоту, можливості знятись з місця в будь-який момент. Неодноразово я намагався злетіти, але скільки разів не стрибав з лавок, як старанно не махав руками, кожного разу падав на землю. Я питав мати, чому в мене немає крил? Зазвичай вона відповідала грубим: «Тому що». Мати взагалі не любила, коли я ставив їй питання. Вона часто повторювала: «Що за дурна звичка, задавати

Я подивився на телефон, наважився і написав Ірі SMS: «Мені потрібна допомога!» Майже одразу пролунало неприємне тріскотіння вібродзвінка — Що в тебе сталося? — Так двома словами й не пояснити... На роботі повний завал, всі на мене кричать, усім я чимось не догодив! З грошима повна дупа. Емоції як на «Американських гірках»! Хочеться взяти автомат, вийти на вулицю та розстріляти всіх до бісової матері. А потім показово пустити собі кулю в лоб прямо у центрі найбільшої площі Європи! Ось позавчора розлютився, вдарив по стіні — зламав руку. Але бажання зламати її знову нікуди не зникло. — Я тебе

Запис в щоденнику від 7 липня 2022 року Увага! Присутня ненормативна лексика! Намет, до якого мене поселили був наметом для контрактників та мобілізованих. Іншими словами, тут мешкали дорослі мужики, середній вік яких становив 40+ З двадцяти мешканців намету, на момент мого прибуття було всього четверо: дядько Андрій - невисокий чолов’яга років 50 з сивою бородою та добрими очами. Він, як і решта мужиків, в перший день війни зібрав речі і пішов до військомату. Я не пам’ятаю жодного дня, щоб він почував себе добре - проте він не жалівся і тримався гідно. Петро - також дорослий мужчина, на вік

Ми не спілкувались майже три роки. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. І раптом вона написала: «Привіт! У цю суботу в мене весілля.» - Привіт. – Я відчув неприємний свербіж в животі. – Запрошуєш? - Ні. Просто хотіла, аби ти дізнався про це особисто від мене. Ми ж один одному не чужі люди. Та і я знаю, що ти інколи переглядаєш мою сторінку. Вона мала рацію. - Дякую, що сказала. Я закурив на балконі. Гіркий дим наповнив легені, і кров одразу понесла отруйний нікотин до мозку. В мене запаморочилось в голові. Слова її повідомлення стояли перед очима: «У цю суботу в мене весілля». Я знов його

—Добрий день, а хто Ви? —А я ...! —А що Ви тут робите? —А я ... ...! —І як у Вас успіхи? —А в мене ...? —І що робити будете? —... ...! Журналіст розвернувся й пішов працювати. Писати газети і брати інтерв'ю. Ходив по дорозі, розглядав перехожих, та все ж таки наважився до них підійти: —Добрий день! Як настрій? —В мене все ... . А навіщо питаєте? —А я газетяр. —Я попаду у газету? —Вважаю, що так. —А зароблю багато ...? —Скоріш за все так. —А подорожувати світом буду? —Ось це вже не скажу. —А відпочивати ...(де?) буду? —Я подумаю і напишу. —А в казку класну попаду? —Не думаю, що я

Запах був її єдиним поводирем від самого народження. Мортіша завжди погано бачила, не те щоб для звіра, а навіть і як для звичайної людини. Тож єдине на що вона могла впевнено опиратись – це запах. І він її жодного разу ще не підводив. На відміну від людей… Люди були егоїстичними, пахнули страхом, злобою і брехнею. Люди пахнули підлістю і жагою наживи. Люди пахнули металом і зброєю. І жодна її зустріч із ними не завершувалась мирно. Тому вона трималась осторонь від них. Тому, не потикалась у міста. Міста, наповнені людьми. І лише зараз вона, зустрівши цю маленьку, золотоволосу, кучеряву

Едва поворачивая голову Ярослав Ярославыч замечает мобильный телефон. Он берет его рукой и глядит в экран, теперь хотя бы время ему известно. Утро, девятый час. Что это ему говорит, что ему с этим делать? Он даже смутно не осознает. Есть только чувство внутри: скоро вставать и нужно это для определенной цели. Однако вставать скоро, а значит не сейчас, поэтому он и не поднимается с кровати. Спать уж неохота, а так, лежать по инерции, потому что как будто необходимо лежать. Что-то подсказывает что лежать ему нравиться, что лежать получается у него не всегда когда он хочет. А значит тогда,

На восьмому поверсі панельного будинку, в кімнаті з видом на ліс, за столом сидів письменник. Він нічим зовні не відрізнявся від бухгалтера, інженера чи маркетолога: помірної статури, без обручки на безіменному пальці. Він переглядав коментарі після чергового конкурсу оповідань, в якому не отримав призових місць. «Я не вірю вашим персонажам, вони картонні та нудні, мотиви незрозумілі», написав хтось із читачів. Антон набрав довгий коментар у відповідь, в паралельній вкладці відкрив профіль того, хто написав критику, щоб коротко оцінити творчість цієї особи. Після хвилини обмірковувань він

А давай втечемо? Втечемо від усіх,від всього. Побіжимо у поле. Там так гарно,затишно й комфортно. А давай обійматися? Це так заспокоює мене. Будемо обійматися під сяйвом місяця. Який же він сьогодні гарний... Правда? А давай... а давай гуляти? гуляти, танцювати, малювати... це так чудово, комфортно, весело... — так круто ділити емоції! (..) Та місяць сьогодні і справді чудесний... можливо це, все ж таки, доля? можливо, зізнатись у коханні тобі?... Та ні, давай не сьогодні... 01.07.23 ©️Ніка Савіна, Віталіна Шумінова

вранці сонечко вгору підіймається воно маленькій дівчинці усміхається. а підіймається воно біля моря — біля Азовського теплого моря. двадця́ть четвертого числа о майже рівно п'ятій ранку о хвилин тринадцять так дівчатко зустріча світанок. її сестра маленька зникла, а на ім'я вона - Каринка. батьки продали її іншим — ще гіршим людям, ніж вони. Малу дитинку зáвжди били, скоріш за все, і не любили. Батьки хотіли її вбити, але сестрі вдалось оборонити. одного дня дівчатко, коли настав світанок проникло у будинок, щоб викрасти дитя. та їй усе вдалося — вони втекли в колосся. у колосках