А десь буяють дикі вишні. П’яніють бджоли в ароматах Гудуть від них дерева пишні. І гомін на обійстях та у хатах. Так легко на душі і сонячно! Немов весь світ чекає свята. Зростає перший дикий соняшник І сміхом сяють оченята. А десь, нічого й не мінялось. Вже давно. Солону зливу сіре небо віджило. Та в пам’ятях старих відлуння майорять Тих днів гірких, що їх не хочеться згадать. І дивлячись із тих часів у сьогодення, мовчки Зберу у пригірщ теплих почуттів. Заговорю сорочку. Нехай зігріє душі днів. І проросте в садочку Родинним деревом дідів. Та вбереже синів і дочок. Настане день в якомусь

Кохання згоріло . Ніхто не шукатиме винних . Загальне ніяк не дорівнювало з половинок . А віра й надія живі надія і віра не щезли : л юбов поділили на дві - дві нові величезні

Світ завмер сутужно: Світ спостерігає. Подихи напружені … Спокою немає. Плівки із новин Демонів хвостами В’ються навздогін Шпальтами й вустами. Струни вже тріщать І нутро мандражить: «Годі вже нещасть, Досить з мене вражень». Історичність днів Хай горить у пеклі Той, хто не зомлів – Бореться запекло. Світ боїться знов, Так уже бувало, Знов вогонь і кров І страшна навала.

За вікнами знову сумний листопад, Та він не зігріє роз’ятрену душу. Не листя багряне – ракети летять – Їх відблиск у кожній кривавій калюжі. І спогадів теплих беззахисний шал Ледь жевріє серед домівок потрощених. Для тих, хто війни чорну пащу пізнав, Нічого не буде від дому дорожчого. Навшпиньках душа серед темних руїн У вікна сліпі зазирає тихенько. Отут були пам’ятки з різних країн, Отут у поетів були посиденьки. А звідси – на варту навік заступив. І поклик сурми – був останнім зі звуків. По ріках Вальгали навічно поплив, Для воїна честь. Для родини то – мука. Непевна та дійсність. Бринять

На небокраї розпласталось полотно, Змішало кольори під покривом туману. Тонка вуаль осіла на Дніпро, Накрила ліс цупким жупаном. Прадавні пагорби розкинулись рядном, Трипіллям дише обрій непохитний. Пряде історію живим веретеном Дух долі праведний, жовто-блакитний.

Безмежжя поля. Оком схопиш виднокіл. Тужавий степ замовк нагрітий спекою Сіріє стежка, розкладаючи проділ Пахучих кіс зерна, поквітчаних смереками. Земля пашить, неначе промовля: «Тримайся доню, у душі немає скону Як Богом дана хліборобові рілля, То Богом дана буде бронь для оборони!» Віки родила і родитиме в віках Правічну пам’ять і прадавню мудру силу На в’язах хрусне голова у зайди так Як молочай крихкий на скошеній могилі.

Там де зараз лежить асфальт По дорозі старій, і не з криці, Проїжджав славнозвісний Скальд На своїй золотій колісниці. Дарував він людям таланти. Виявлав митців і музик, Хто майстерно вправлявся би в танці, Поки хист до навчання не зник. А Земля і прихильна, й родюча За дітей, що зродились на ній Дивувала. І пишний, бундючний Годувала кортеж дорогий. Та дорогу покрили асфальтом, І талант закопали у нім І художники і музиканти Стали слугами в ладі новім. А Землі так хотілося жити! І родити талан для дітей Але ж ходять по ній ворожбити І виманюють волю в людей.

Порив холодного листопадівського вітру вивів мене зі ступору. Я підняв комір свого пальта і втягнув голову так, щоб вітер менше задував під одяг. У мене було гарне і, найголовніше, дуже тепле вовняне пальто, і в обставинах, що склалися це було моїм порятунком. Йшов другий день як я застряг в цьому чортовому місті без копійки в кишені. У мене не так багато знайомих, а друзів ще менше, тому податися мені нікуди. Неприємно знаходиться в таких умовах, коли тобі навіть ніде переночувати. Одну ніч я провів у телефонній будці. Спати я не міг; на вулиці йшов сильний дощ. Я так і просидів всю ніч і

Квітка маку розквітне і проросте на тому місці, де була пролита кров. Хмари розтягну ті по небу нагадували випрані простирадла, з яки х зривалися дощові к р аплі . ​ ​ ​ ​ ​ ​ ​ ​ ​ Кожен день проведений біля моря це маленька безкінечність, незалежно від погоди. ​ ​ ​ ​ ​ ​ ​ ​ ​ ​ Вона мала ще кілька та ких днів перш ніж почалась війна . ​ ​ ​ ​ Як і к ожна війна вона мала важливу мету , що відбирала у жертву найважливіше. На те , щоб обікрасти її не знадобило сь багато часу, спершу втрачається відчуття безпеки , а потім ти вже не довіряєш гарним спогадам . І нарешті , ти сам ладний

Мокрі ноги, мокра я і насправді трохи сумно, бо тільки мама назива моє ім'я звісно не без винятків, вона не одна, але то все ілюзія й примара, яка не коштує і гроша. Де ті самі клішовані "він" і "вона", "вона" та "вона" та будь-хто, лише б "вона" не сама... __ Пройшло пів року, знов я тут Пишу про втрачену потугу знайти тепло в чужому тілі, хіба не лячно? Чи не страшить людська натура егоїстичної жаги заволодіти чужим духом, сином і отцем? Амінь. Амінь, хай Бог вас береже! Не втечете від тої долі холодним впасти в домовину і

Сюжет "Зорі на межі" (Stars on the Edge): Міюко народилася в сім'ї глави однієї з найвпливовіших якудза у Японії. Вона була особливою дівчиною - з відчуттям справжньої сили, мудрістю та здібностями управління людьми, які виникали з самого дитинства. Вона отримувала найкращу освіту, але знала, що її майбутнє вже наперед визначено. Міюко призначали наступною главою якудза після свого батька. Зростаючи в світі злочинності та безпеки, Міюко була навчена бути сильною, безжальною і впевненою. Її життя складалося зі складних відносин, війн та кровопролиття, але вона навчилася

Любов - то та сама війна та сама шахова дошка : хтось правила грі поміняв відтоді - все вже відносно . Та сама здача в полон ті самі збиті фігури зухвалий хід напролом і кожен кожного дурить