Мені наснилося кохання, Мені наснилася любов, Що Землю охопили зрання, Як вірус кожному у кров. І полетіла враз геть зброя, — За біль чужий усім болить! І зло ніде не має сили, Завершилися війни вмить. Я вірю — світ Добра існує. Інакше звідки та журба? І так за ним душа сумує, Немов самотня сирота... © Юлія Дмитренко -Деспоташвілі 23.11.22

Трибунал Пьеса в четырёх действиях. Действующие лица. Председатель суда — юрист высшей категории Вышинский. Помощник судьи — юрист первой категории Збаровская. Первый народный заседатель — Коганович. Второй народный заседатель — Мехлис. Прокурор — юрист высшей категории Руденко. Адвокат — юрист, доктор права Плевака. Палач и могильщик — Блохин. Публика в зале. Акт первый Действие пьесы происходит в большом зале дворца пионеров в городе Москве. Огромный зал забит до отказа родственниками подсудимых и любопытной публикой пришедшей поглазеть на первый публичный суд восстановленного государства

Мені наснилась ядерна війна Прокинувшись, змахнула сльози Прокинувшись, тобі розповіла Ти пригорнув мене, а в серці грози О, сон, неначе бачу наяву Події дзвоном наче свищуть О, сон, тебе я миттю прожену О, сон, аби не став ти віщим Я бачила як світ наш поглина, Відчувши неймовірний смуток Відчувши, як живе все засина, Руйнується увесь людський здобуток О, сон, неначе бачу наяву Події дзвоном наче свищуть О, сон, тебе я миттю прожену О, сон, аби не став ти віщим Бажаю серцем, щоби щез цей сон І більш ніколи він не повертався Щоби не брав мене у свій полон Щоби душі моєї більше не торкався О,

У кожній літері код мудрості віків, Не просто "гарна", "мелодійна", а й могутня! Ти — найкоштовніше із спадку прабатьків, Осяяне тобою і минуле, і майбутнє. Моя ти рідна мова, світанкова, Тебе не втратили — це перемоги знак! І повертаються назад до твого слова Щоб бути вільними, то най же буде так! © Юлія Дмитренко -Деспоташвілі 9.11.2022

ЮВІЛЕЙ Роман Магрук Умань, Україна [email protected] ІНТ. МАГАЗИН – РАНОК Залою невеликого продуктово маркету, дивлячись на полиці, йде миловидна жінка в червоному спортивному костюмі. Це - ГАЛЯ (38) Балага. В руках в неї майже порожня корзина, в яку вона кладе коробку з полиці. Галя підходить до каси, де КАСИРКА (30), повнувата жінка в уніформі, обслуговує ПОКУПЧИНЮ (35), теж повнувату молодиця в домашньому халаті. Поряд викладає на полиці товар інша продавчиня, дівчина років 25-ти. КАСИРКА (покупчині) А Коля, такий високий, худий, в очках, з десятого будинку – це не ваш чоловік?

– Гроші мені потрібні, аби заплатити за фургон. Продовжити оренду. Через кілька місяців я вирівняю рахунки та поверну тобі. Просто довелося за квартиру заплатити за півроку вперед, а я не розраховував на це. Ну, правда, знаю, це для тебе не проблема. Заради того доброго, що було між нами. Адже було. Артем підморгнув дівчині поруч, але та явно не поділяла його настрою. - А я гадала, ти покликав мене вибачитись. - Вибачитись? За що? - За що? Ну, знаєш! Більше не відповім на жоден твій дзвінок. Взагалі номер зміню! - Чого ти? Можеш до ладу пояснити? - Ти... У мене просто немає слів. Ми з тобою

ЖІНКА В КІМНАТІ ТА ДІВЧИНКА В СКРИНІ Хвіртка зачинилась зі скрипом. Вона підійшла до чорного входу в будинок, колись занедбана недобудова перетворилась на придатну для життя домівку, але думки ковтуни затягували усе дужче: дверцята машини зачинені чи ні, а комп’ютер на роботі вимкнутий, чи був відправлений той імейл… Психіатриня пояснювала їй, що коли до неї повертається подібний стан треба втримуватись в цьому моменті, у тому що тебе оточує… Її погляд зачепився за вікно на горищі, де скло вхопило останній промінь згасаючого сонця… Але вона покинула ці спроби як і саму терапію. – Ключи від

Це була п'ятниця або субота, я хотів розслабитися та випити смачненького коктейлю в компанії якоїсь гарнюні. В клуби не ходжу, перестав ще до карантину, хоча і любив потертися об дівочу попку на танцмайданчику. Просто в барі можна поспілкуватися, а співрозмовник з мене кращий ніж танцюрист. Бармен приготував мені Бульвардьє (той же Негроні лиш з віскі), я насолоджувався вайбом закладу, що вибрав на цей вечір, тут таке приємне освітлення. Вигляд я мав на десяточку: костюм кольору чорної оливки, броги й вузька краватка. Не буду вдаватися в тонкощі свого методу, але досить швидко, я вже

До мене дійшли чутки, що найвідоміше темне Шапіто приїжджає до мого міста. Я зацікавлена, мені так хочеться потрапити на те саме знамените шоу! Я так багато чула про нього! Найдивовижніші та безглузді чутки кружлятимуть навколо цього шоу! Подейкують що потрапити на саме шоу можуть лише обрані, а саме ті, кому надсилають спеціальні запрошення. Нікому не відомо, за якими критеріями відбирають глядачів. Запрошення неможливо купити або знайти за знайомством, його неможливо отримати жодним чином, крім як поштою від тих самих власників темного шапіто. А ще кажуть, що ти не можеш відмовитись. А

Я зробила іще один ковток. Скоро я помру — я вже була досить п’яна. Я не мислила холодно. Я просто прийняла це як факт. Мене вже нічого не хвилювало і я голосніше включила музику. Я була як зомбі — вже не було жаги виживати. Мені було все одно. Я не хочу жити — це було безглуздо, адже я знала, що не завдам собі шкоди. Я просто не вірила у своє жалюгідне існування. Чому я так довго живу? Треба зробити музику голосніше. Щоб ніякі думки не змогли пробратися через цей п’яний мозок. Треба більше залити в себе алкоголю. Це вже не смішно. Мені погано від думок. Чому натхнення завжди приходить так не

Худі руки Гліба зімкнулися, обіймаючи мене і я обіймаю його, але роблю це вкрай обережно. По-перше, через запах. І я навіть не знаю який мені подобався більше, трупний чи ось цей від броколі. По-друге, я боюся, що якась його частина знову відвалиться, і ми будемо всі гуртом гратися в конструктор. В підвалі церкви Петра і Павла зібралися усі: Шум, Злата дочка М'ясника, Андріан Ботко, Карл та Гліб. Ми обіймаємо одне одного та кажемо всякі підбадьорливі фразочки. – Всеее, буууудеее дооообббеее, – тягне Гліб. Цей хлопець робить чудові успіхи.. Ми переконали його, що в цьому світі його ніяк

Він сидів в пустому офісі айтівської компанії. Про те, що вона айтівська вказували комп'ютери, що ніколи не вимикалися, постери на стінах з персонажами гри де напівголі дівчата ламають хребти чотирируким чудовиськам, та розкидані крісла-мішки. – Олю, вибач, будь ласка, сьогодні не вийде, я мушу затриматися на роботі, – хлопець звик виправдовуватися. Його сорочка покрилася складками за довгий робочий день, а на блідих щоках попробивалася щетина. – Знову? – її голос бринів докором, навіть через телефонний динамік. – Сьогодні п'ятниця, якщо я не виправлю проблеми гра багато втратить