На фоні яскравих міських вогників, серед галявини перевдягалися дві темні фігури. Темними вони були від виховання до чорних мантій, що натягували на себе. – Ти чого труси зняв? – Юхим з явною підозрою запитав свого друга, колишнього однокласника та спільника Енея. – Щоб потім не возитися з ними, – відповів Еней, голосом людини, що все продумала і врахувала безліч факторів. – Чого б тобі потім возитися з трусами? – знову запитав Юхим розгладжуючи складки на габіті нижче пояса. – Потім, коли дійде до оргії. Алло! Ти, що гальмо? Юхим винувато опустив очі. Його старший брат Артем жодного разу не

Травневе сонце пробивалося крізь запилене вікно невеликої кімнати, розділеної навпіл двома масивними письмовими столами з різьбленими ніжками. На одному з них панував страшенний безлад. На великій дубовій поверхні були розкидані стосами різні грамоти, векселі та інші папери. Попадалися різного розміру і форми чорнильниці, з яких стирчало гусяче пір'я. Ще декілька з них, зі зламаними наконечниками, були розкидані навколо на підлозі. За столом сидів писар середнього віку. Він був невисокий на зріст та повної статури. Чоловік був одягнений у темно-сіру рясу з грубої тканини, пояс йому

Зелений острів Існують настільки давні часи, що не згадати ані імен учасників, ані місця події. Проте, природа може увібрати у себе більше ніж здатні побачити і відчути люди, це не про пам’ять, як ми її розуміємо, а про момент який застиглим відпечатком віддзеркалює події минулого та майбутнього, час як крихітний шматочок янтарної смоли, позбавляє швидкоплинність забуття. Озеро не пам’ятало, не забувало і не згадувало. Його природна сила, це пропускати через себе зміни, ніби відсіюючи зайве, залишаючи натомість маленькі крихти наслідків на самому дні свого мулового черева. Так, вода це не

Це кляте твердження Тобі звучить як вирок. Знищ цього дикуна, що втік із дому, Безумця, що волає у пустелі міста. Тебе давно він розорив убогістю – в руках у нього тільки ручка й зошит. Найбільша насолода – край, де пурпурове небо сходить і заходить. І мариться чудова леді ця, яку ніхто не бачив. Хай мовлять сутінки в тобі, що рвуться в сховок, Нажахані від кіптяви і диму. Замурзані й приречені до самоспалу й вигору. Недовеселий погар вони побачать свій – в самозакоханій химері. А ти де будеш? Валятися в траві під пожиранням спеки, З руками розпростертими до світу й бюрократій долі.

Я зупинив електричний самокат біля темного старого занедбаного скверу. Увімкнув ліхтарик, бо тут було зовсім неосвітлено, та пройшов повз розвалені рештки фонтану до сходів, що вели з Польского спуску до вулиці Дерибасівської. Мало хто з одеситів знає, що ці сходи колись називали “Сходами Мерців”, та й з тих хто знає про це, майже ніхто не пам’ятає історію з цим пов’язану. Я був одним із небагатьох, хто знав про це все і навіть трохи більше, ніж міг знати простий смертний. Підійшовши до місця, де починалися сходи, вимкнув ліхтарик. Для моєї справи він буде зайвий. Самі сходи були непогано

Славити маємо Слави Господаря, Міць Мислевчителя та його замисел, Твір Чудотворця, хто всім світу дивам Початок поклав, вічний Володар. Спершу створив він небо над нами – Дітьми землі, Зодчий Натхненний. Далі чертоґи земні наш Хранитель, Вічний Володар людям призначив Домом бути, Бог Всемогутній.

Вона стояла там, така прекрасна, яскрава та приваблива. Ідеальні форми та лінії. Мені так хотілося хоч на мить до неї доторкнутися. Провести пальцями її вигинами. Відчути, як це тримати її в руках. Я милувався нею здалеку, навіть підійти не смів. Вона чудова, сама досконалість. Ну куди мені простому хлопцю до неї. А потім якось проходячи повз я побачив, як її придбав інший. Він тримав її у руках. Він чіпав її. Моє серце зробило кульбіт ... вона більше не моя. Я не зможу навіть прийти помилуватися нею здалеку. Це кінець... Я сумував ... я не міг спати ночами ... все думав як вона там ... хто

Це оповідання присвячується конкурсу фентезі прози “Аль Мор 2021” Чугайстер Недрибод тяжко зітхнув і потер очі. На мохнатих лапках залишилися червоні сліди. — От, дідько! — гучно вилаявся Недрибод, бо знову під час читання з очей пішла кров. Кіт Мурзик, що дрімав на столі поруч з монітором проснувся, відкрив одне око та невдоволено глянув на Недрибода. Чугайстер почалапав до ванни та вимив лице. Подивився у дзеркало на свою мокру пику схожу на мордаху болонки, що попала під дощ. Очі були геть червоні. — За що?! За що мені ця пекельна кара?! — вголос спитав він сам себе у розпачі. — Ти,

Місяць, зворотний бік, секретна база прибульців. — Я вважаю, що іншого засобу немає! — наполягав на своєму старший лаборант Шшшуссс. — Але це обнулить усю нашу роботу за останні двісті тисяч земних років. А то й, страшно сказати, взагалі з самого початку експерименту. — заперечив директор Нгангкуван. — Ви ж бачите до чого все йде, шановний директоре? Ще трохи і через свою агресію вони знищать планету. — Шшшуссс нервово блимнув мембраною своїх вузьких жовтих очей. — Я думаю, що це останній засіб. Зарано його використовувати. — в черговий раз втрутився у розмову молодший лаборант Апалеонтин. —

Солнце сегодня так ярко скончалось, Уверенным было в бессмертии своем. Далеко так сначала пожар разгорался, В конце оказавшись лишь хрупким стеклом.

Льова ретельно чистив зуб щіткою. Він дуже хотів, щоб зубна фея подарувала йому найкращий подарунок. А для цього треба мати для неї найкращого зуба! Зуб став дуже чистим та блискучим, але ще й дуже слизьким. Льова трохи не впустив його у раковину. Ото б була трагедія! — Льова, годі вже копирсатися у ванній. Лягай спати! — пролунав голос мами. Льова міцно стиснув зубик у кулачку та пішов до своєї кімнати. — Знаєш куди покласти зуба, щоб фея його знайшла? — спитав тато, що стояв біля Льовиного ліжка. — Під подушку! — це був перший зуб, що випав у Льови, але він уже знав всі правила. —

Павло й досі вагався. — Ти все-таки хочеш звернутися саме до цієї агенції? — спитав він. — Так, звичайно, Альошка сказав вона найкраща в Одесі. — відповіла Поліна не відриваючись від каталогу. Павло скривився, наче надкусив лимон. Альошка йому рішуче не подобався. Колишній однокласник Поліни, він намагався залицятися до неї у старших класах, а потім, отримавши відмову, хоч і не пробував повторний захід, але, певне, зберіг якісь почуття і, начебто, просто товаришував з нею. Павло дав собі слово, що змусить Поліну перестати з ним спілкуватися, але зараз, відразу після весілля, коли вони