Ця вишиванка - про жінок мого роду, Про біль і про радість, про нашу свободу. Про вірність країні, любов до життя, Про жагу, наснагу та майбуття. Про руки бабуні, про посмішку мами, Про тихі розмови, що ллються ночами. Про квіти пахучі біля рідної хати, Про тих, хто так палко вміє кохати. Про сонце над морем, туман над горами, Про пташку малу, що літа над полями. Про хліб запашний, як лиш вдома буває, Про пісню грайливу, що родина співає. Про ніжність, красу і чарівнії очі, Про бузок у букеті, цілунки дівочі. Про ніченьку довгу, світанок мрійливий, Про перше кохання і погляд щасливий. Про

Опівночі Всесвіт пахне зірками. Еріх Марія Ремарк Я насолоджувався теплою травневою ніччю на лавочці Приморського бульвару. Тишу порушував тільки порт, що був розташований нижче, і ніколи не спав, та цикади, які влаштували справжній концерт поруч у Стамбульському парку. З насолодою вдихнув на повні груди нічне повітря. Свіжий солоний морський аромат, щедро змішаний з запахом білої акції, що якраз зараз квітне, та ще багатьох пахощів, джерело яких я не міг визначити. Це як келих якогось вермуту, настояного на сотні трав. Не дарма смак та запах вина називають букетом, як квіти. Мої роздуми

Многие сравнивают музей с сокровищницей, хранящей в себе драгоценные тайны различных эпох, скрытые в предметах быта первых людей и величайших изобретениях прошлых столетий. ​ ​ Но так же это прекрасное место, чтобы увидеть как жили люди за десятки лет до вашего появления на свет и представить, как они будут жить сотни лет после, когда повседневные для вас события плавно перейдут на страницы истории. Но насколько бы музеи или галереи не были велики, они могут сберечь в своих стенах лишь малую часть мировой истории. Это все равно, что выхватить горсть ракушек в тот самый момент, когда прилив

Покараний ранами попри і над усе Помічений ніччю себе по землі несе туди де лоскочуться каналізації що може дійсні перлиносховища де метанові гудуть автобуси що може не їздять а їми смикають по чотиреструнній віолотрасі туди де плететься в пляшках з-під отрути мереживо дійсного смарагдознавця і краплі кровí червоніють як рути І зорі радіо веж Де кресливсь і викресливсь праними марами непорахованими некоханими в роті ментол а в очах амнезія низом я пересуваюсь кубічно і все дуже звично і голосом Лінча співаю собі колискову і вічність занадто довга

Чума червоних поколінь Жебрак надію поховав Рибалка сам немов хробак В обіймах стиснув гак І на знайомих берегах Своїх не видно кораблів Нечемно плакати при всіх І зволікати з головним Дзвінки мовчать говорить дзвін Останній акт герой на пласі Верніть квиток моєму другу Тутешній світ йому набрид От привид батька яд і ніж Нові райони Міста Діт Вітають всіх дітей свободи 2015

погуляємо у схованку в останнє у житті порахуємо до ста у найглухішому куті речі по кімнаті рухаються мов вони живі на підлозі мов на розі часу простору і снів погодуєш мого птаха наворожиш на біду побіжиш від свого страха твою схованку знайду я скажений мов собака твою ласку п’ю з руки заберу і заховаю твою долю на роки ходить злодій не по лісі злодій ходить в голові бий на сполох зви на поміч а від себе не втекти

Лепестки Турецкой гвоздики, разбросанные вокруг портретов в окружении свечей, шелестели под ногами каждого, стоило лишь вступить на тропу, ведущую к месту чьего-то упокоения. Пейзаж оживал с появлением оранжевых цветов, сухой наполненный пылью воздух пропитывал новый аромат, казалось, что даже солнце становилось ласковее подобно лепесткам. Так выглядел октябрь, его цвет и запах были неразрывно связаны с «Flor de Muerto», бутоны оранжевой бархатницы, распускались после первой октябрьской ночи и собирались в конце сезона цветения, прямо в канун карнавала. Запах, распространялся по городу

На фоні яскравих міських вогників, серед галявини перевдягалися дві темні фігури. Темними вони були від виховання до чорних мантій, що натягували на себе. – Ти чого труси зняв? – Юхим з явною підозрою запитав свого друга, колишнього однокласника та спільника Енея. – Щоб потім не возитися з ними, – відповів Еней, голосом людини, що все продумала і врахувала безліч факторів. – Чого б тобі потім возитися з трусами? – знову запитав Юхим розгладжуючи складки на габіті нижче пояса. – Потім, коли дійде до оргії. Алло! Ти, що гальмо? Юхим винувато опустив очі. Його старший брат Артем жодного разу не

Травневе сонце пробивалося крізь запилене вікно невеликої кімнати, розділеної навпіл двома масивними письмовими столами з різьбленими ніжками. На одному з них панував страшенний безлад. На великій дубовій поверхні були розкидані стосами різні грамоти, векселі та інші папери. Попадалися різного розміру і форми чорнильниці, з яких стирчало гусяче пір'я. Ще декілька з них, зі зламаними наконечниками, були розкидані навколо на підлозі. За столом сидів писар середнього віку. Він був невисокий на зріст та повної статури. Чоловік був одягнений у темно-сіру рясу з грубої тканини, пояс йому

Зелений острів Існують настільки давні часи, що не згадати ані імен учасників, ані місця події. Проте, природа може увібрати у себе більше ніж здатні побачити і відчути люди, це не про пам’ять, як ми її розуміємо, а про момент який застиглим відпечатком віддзеркалює події минулого та майбутнього, час як крихітний шматочок янтарної смоли, позбавляє швидкоплинність забуття. Озеро не пам’ятало, не забувало і не згадувало. Його природна сила, це пропускати через себе зміни, ніби відсіюючи зайве, залишаючи натомість маленькі крихти наслідків на самому дні свого мулового черева. Так, вода це не

Це кляте твердження Тобі звучить як вирок. Знищ цього дикуна, що втік із дому, Безумця, що волає у пустелі міста. Тебе давно він розорив убогістю – в руках у нього тільки ручка й зошит. Найбільша насолода – край, де пурпурове небо сходить і заходить. І мариться чудова леді ця, яку ніхто не бачив. Хай мовлять сутінки в тобі, що рвуться в сховок, Нажахані від кіптяви і диму. Замурзані й приречені до самоспалу й вигору. Недовеселий погар вони побачать свій – в самозакоханій химері. А ти де будеш? Валятися в траві під пожиранням спеки, З руками розпростертими до світу й бюрократій долі.

Я зупинив електричний самокат біля темного старого занедбаного скверу. Увімкнув ліхтарик, бо тут було зовсім неосвітлено, та пройшов повз розвалені рештки фонтану до сходів, що вели з Польского спуску до вулиці Дерибасівської. Мало хто з одеситів знає, що ці сходи колись називали “Сходами Мерців”, та й з тих хто знає про це, майже ніхто не пам’ятає історію з цим пов’язану. Я був одним із небагатьох, хто знав про це все і навіть трохи більше, ніж міг знати простий смертний. Підійшовши до місця, де починалися сходи, вимкнув ліхтарик. Для моєї справи він буде зайвий. Самі сходи були непогано