- Може вип'єш чаю? – Запитав один із тих демонів, котрого називали Калідом.
- Не відмовлюсь. – Я щиро надіюсь, що це слово має таке ж значення як і в моєму минулому житті. І, відповідно, якщо це дійсно так, то в мене з'являється багато претензій до моєї старої знайомої. Цікаво, які ж у них тут розцінки за таку службу доставки? Чи бува часом я не переплачував? Але, насправді, це не те, про що я мав би зараз думати. Якщо той демон мав на увазі саме ту Мері, про кого я думаю, то мені гайки. Чи навпаки? Гадаю, мені в будь-якому випадку гайки.
Я мовчки сидів і спостерігав, як Калід наповнює металеву посудину у формі чайника водою за допомогою власної магії. Після цього він поставив її на решітку, що знаходилась над невеликою виямкою, в якій булькотіла магма. Чекайте... Металева посудина у формі чайника і є чайником. Короче, я викотив свої баньки, і з відвислою щелепою пускав слину на цей процес. Там, в чайнику, була справжня вода...
- А можна мені трохи води?.. – Ледь вичавив я із себе.
- Ем... Звісно... - Калід був трохи збентежений моїм наркозалежним виглядом, але все ж таки подав мені кружку із цим неземним напоєм.
Ось вона... В мене в руках цілий світ. Я, не зволікаючи ні секунди, жадібно накинувся на ні в чому не винну рідину, поглинаючи її величезними ковтками. О, цілюща прохолода... Смак небесної блакиті... Ніби ангельські сльози омивають моє засохле горло. Я був щасливим у той момент. Найщасливішим на світі. Мене більше не турбувало пекло зі своїми демонами, не турбувала моя прикра доля і не надто веселі перспективи, не турбувало також: хто саме ховається за ім'ям Мері. Я розчинився у тій воді неначе сіль.
- Он він. Чи вона? Як правильно? – Вказав на мене третій демон, котрого послали привести суккуба.
- Пффффф АХАХАХАХАХАХАХАХАХАХАХАХ!!!
- Ти чого?
- УАХАХАХАХАХАХХУХАХУХАХАХАУ!!!
Впізнавши свою стару знайому, що заходилась качатись по землі від сміху, я автоматично виплював всю дорогоцінну воду.
- Що з нею?
- Не знаю... - Виправдовувався Німус.
- Ой бляяя... неможууу!!! Ахахахаха!!!
- Чуєш, курво волохата, досить нам тут підлогу бруднити.
- А я... А я собі думала... ахахахаха... Шо за брєд... А... А це... Ахахахаха.
- Привіт, Мері, в мене до тебе є ділова пропозиція, може трохи заспокоїшся? – Я ризикнув взяти ініціативу у власні руки.
- Ахахахахахаха...
- Ви знайомі? – Запитав Калх. Оскільки від суккубші відповіді отримати було складно, прийшлось віддуватись мені.
- Так, ми суккуби, багато між собою спілкуємось. – На мить застила тиша.
- ПФФФФАХАХАХАХІХАІАХІВХАХІВАХВАХІВАХВІААВХІАІАХ!!! – Як раптом у Мері відкрилося друге дихання.
- Так, шо з нею відбувається? Мене вже це підзаїбало. Німусе, ти з нею шось зробив по дорозі? Тобі навіть такого простого довірити не можна.
- Та я нічого...
- Ой, добре, добре, хлопчики... Ахаха. Де... Де ви знайшли цього казкового персонажа?
- Сам до нас залетів. Його ледь барсіки не зжерли. Та блін, чого ти ржеш як кобила скажена? Заспокойся вже. – Калх дратувався все більше.
- Вона, певно, дуже здивувалась тому, що я змінив стать.
- Азахазаххха.. Ой бляяя!
- Мері, ти ж не впустиш свій шанс, чи не так? Підіграй трохи. – Прошепотів я їй на вухо.
- Оооой, хууух... ахаха... гаразд... Хлопці, я заберу цього суккх.... Ахаххаха. Добре, все... Вважайте ваш борг списаним. Ну шо, пішли, суккуб ахахахахахахахаха...
Мері взяла мене за шкірку і потягнула геть. Я не пручався. Решта присутніх просто полегшено розвели руками, не розуміючи, що сталось. Власне їх це зовсім не цікавило, напевно. Ми увійшли в ущелину, де непомітно для чужих очей розташувалось поселення демонів. В породі по обидва боки від нас виднілися такі ж печери як і та, в яку потрапив я. Ми ніби йшли по вулиці. Час від часу із темних прогалин до нас визирали інші демони і дещо здивовано поглядали в наш бік. Однак на цьому їхня активність і закінчувалася. Нікому не спадало на думку з'ясувати, що ж тут відбувається. Поруч зі мною йшов демон, а моя хода виглядала не надто добровільною, тож все виглядало більш менш природно. Мері нарешті втамувала свій сміх і змогла спокійно говорити.
- Нє, ну ти й видав.
- Шо в голову прийшло, те й видав. Повірили ж.
- Ахаха. Да, таких ідіотів ше треба пошукати... А як ти взагалі тут опинився?
- Втік... Навішав лапші тим двом та й втік.
- І як це в тебе вийшло? Ніколи не могла би подумати, що вони проігнорують наказ хазяїна.
- Я пообіцяв їм супер сильне закляття. Сказав, шо для його виконання треба відчепити мене від скелі, відійти на пару сотень метрів, заплющити очі і тисячу разів голосно повторити «Слава Україні!» (Насправді, я намагався провернути подібне, але твердолобі демони не піддались на цей неймовірно хитрий маневр.)
- І шо, вони повелись?
- Так. Певно й досі десь там прославляють мою Батьківщину на все пекло.
- Ахахах. Так а шо ж ти збирався далі робити?
- Не знаю... Мабуть, тікати.
- АХах, тікати, ну давай, удачі. Далеко же ти втік.
- Я хоча б спробував.
- Молодець, купиш собі медальку. Так шо ти там хотів запропонувати?
- Все, що в мене є. Я просто дуже не хочу повертатись до тих двох імбецилів.
- По-перше: в тебе ніхріна немає, а по-друге: я й не збиралася. Нехай трохи по-панікують. От же ржач буде.
- От і добре. Роби зі мною все, що заманеться.
- Ага. Дякую за дозвіл, суккуб ананасовий. Пішли.
- Слухай, Мері, а може би ти замовила за мене слівце перед хазяїном? Я міг би непогано підготувати демонів до війни. Ти ж бачила, як Грок апнувся? Цілий орган мені відновив.
- Чесно кажучи, хотіла би я на це подивитися. Гаразд, потримаю тебе в себе кілька днів, а потім відведу до нього. Сам йому те все розкажеш. Очікую грандіозне шоу, не підведи.
Ми йшли кілька хвилин. Я втомлено переставляв свої ноги за допомогою магії, і виглядало це трохи неприродно, ніби в мене легка форма ДЦП. Мері міцно тримала мене за руку, ведучи за собою. Пам'ятаєте ті всі фотки із серії «іди за мною», де красива дівчина в купальнику веде тебе до моря, чи в яке-небудь інше прекрасне місце? Завжди мріяв пережити щось подібне. (В минулому житті моєї зарплатні не дуже вистачало їздити по морях, та й на красиву дівчину також.) Так от: слід бути обережним зі своїми бажаннями.
- А то нічого, що ми от так от удвох гуляємо?
- Забий.
- Це у вас місто, чи що?
- Поселення. Глуха провінція.
- Ясно... І багато тут демонів проживає?
- Достатньо. – Якось занадто різко обрізала Мері. – Ти що, інформацію збираєш? Серйозно? Невже і справді втекти задумав?
- Та ні. Просто балачки. Трохи нуднувато у вас. Розваг не так вже й багато.
- О, в мене є для тебе одна розвага. Тобі сподобається. Ми вже майже прийшли.
- Знаю я твої розваги. В мене після них прострація два дні.
- Ти сам запропонував.
- Ага, типу ти б цього не зробила, якби я там просто мовчки сидів. До речі, куди ми йдемо?
- До мене.
- Ясно. Тупе питання.
- А в тебе бувають інші?
- Так, бувають... - Я мимоволі скорчив їй пику в неї за спиною. Як же хотілося їй зламати череп. – А ти одна живеш?
- Ніхріна собі? Ти другий член відростив? Мене вистачить.
- Та ні, мені просто цікаво: помру я сьогодні чи ні. А то раптом ти собі дівочу вечірку влаштуєш, а атракціон тільки один.
- Ми не надто між собою ладнаємо. Ці сучки всі як гадюки підлі. Я про інших суккубів... Кожна тільки й чекає, аби тобі якесь западло зробити.
- Зрозуміло. Звичайний жіночий колектив.
- Прийшли.
Ми спустилися вузьким проходом в чергову печеру. Попри мої очікування, вона майже не відрізнялася від тої, в якій я був раніше. Тут такий самий первісний лофт. І чого це я уявляв її в рожевих тонах з плакатами корейських співаків? Світла всередині було небагато, але мені добре вдалось роздивитися велике ліжко, що стояло під дальньою стіною. Чомусь у нього були дуже грубі ніжки. Та й взагалі, наявність цього чуда меблевої думки спонукало до підозрілих думок, стосовно причини його існування. Певно так себе почувають майбутні жертви сексуальних маніяків. На імпровізованих вішаках висіло багато одягу. Також я там примітив плащ, зшитий із моєї шкіри. Мені не шкода... Схоже, робота зобов'язує Мері мати чималий гардероб. На іншій стіні висіла зброя, точно так же як і в попередній печері. Тільки на відміну від тієї, замість масивних дворучних мечів, грубих сокир і не менш грубих молотів, тут акуратно виблискувала колекція із різноманітних ножів та кинджалів. Серед яких в очі кидалася пара прекрасних клинків блакитного відтінку, усіяних хитрими срібними візерунками. Справжній витвір мистецтва.
- Слухай, а ти не боїшся залишати тут це все добро без нагляду? В тебе он і дверей немає.
- Не розумію.
- Ну, раптом хтось захоче викрасти он ті чудові кинджали? Вони ж, напевно, дуже цінні?
- Викрасти? Це як?
- Емм... Так, як наприклад, викрали мене. Та й і зброя ця скоріш за все не демонами зроблена.
- А, здається я в'їхала. Для демонів це табу. У нас навіть слова такого немає. Тебе ж не викрадали. Наскільки я знаю, матеріал для цілителів вимінюють на послуги. А ті кинджали, про які ти говориш, це трофей. Я відібрала їх в якогось знаменитого мисливця на демонів. Давно то було. Вони й досі неймовірно гострі. Час від часу беру їх з собою назовні. Вони з якоїсь священної сталі, чи шось таке, не пам'ятаю. Мені вони дуже подобаються. І якщо ти їх хоча б пальцем торкнешся, відірву яйця...
- Та я нічого такого...
- Треба тебе зв'язати.
Через кілька хвилин я вже був повністю знерухомленим, горизонтально положеним, і штано спущеним. Знаходився я на вівтарі для жертвоприношень, який можна було сплутати з ліжком. На старт, увага, руш! Мій марафон почався. Пронизливе ритмічне скрипіння покотилося навсібіч і розмножувалось ехом в замкненому печерному просторі. Знаєте, спочатку все начебто нормально. Але коли цей процес триває декілька годин поспіль – хочеться померти. В минулому житті я не був надто витривалим. Мне вистачало максимум на п'ятнадцять хвилин. [тут гг безсовісно напиздів] В новому тілі я витримую трохи більше, але цього все одно замало. Здається мені, що становлення напівдемоном ніяк не відбилось на цих показниках. Та це не має значення.
Мій невеличкий імпровізований план вдався на всі сто. Мені пощастило усамітнитись із Мері, а спровокувати її на статевий акт – це взагалі не проблема. В плані вигадування фантастичних історій я теж перевершив себе. Не думав, що вона повірить кожному моєму слову. Хоча, може вона й не повірила. Але її самовпевненість зіграла з нею злий жарт. Я хвилювався, що вона помітить мої роги, тому що бодай якось пояснити їх наявність я не міг. Акторська гра на висоті. Я й справді чудово зіграв! Стоп, це в мене самозакоханість проростає? Ай, хрін із нею...
- Ти чого пику корчиш? Шо смішного?
- Та так, нічого...
- В мене шось на обличчі?
- Ні, все гаразд. Просто знаєш, в демонів така сильна аура...
- І шо з того?
- Звичайному магу ніколи її не здолати.
- Шо ти несеш? Це в принципі не можливо. Інакше будь-який маг землі міг би створити камінь в тебе в голові і на тому край.
- Так, я знаю, але є певні види магії, які здатні долати ауру. Наприклад, зцілення.
- Хм, ніколи про це не замислювалась.
- Це ще не все. В меншій мірі це також стосується і магії блискавиць.
- Справді?
- Так, але це все одно надто складний процес, якщо робити це ззовні. Проте, якщо робити це з середини...
- Шо? Я... Я не можу поворушитись... Якого?... Шо ти зробив? Га? Ти що зробив, паскудо!?
Паралізоване тіло Мері тихо впало на мої груди. Судомна техніка! Як я й думав, вона дуже недооцінила мою фізичну силу. Я досить швидко звільнився.
Ну а тепер, давайте ж перевіримо, наскільки гострі ті кинджали. В пеклі немає місця для романтики.
