Едва поворачивая голову Ярослав Ярославыч замечает мобильный телефон. Он берет его рукой и глядит в экран, теперь хотя бы время ему известно. Утро, девятый час. Что это ему говорит, что ему с этим делать? Он даже смутно не осознает. Есть только чувство внутри: скоро вставать и нужно это для определенной цели. Однако вставать скоро, а значит не сейчас, поэтому он и не поднимается с кровати. Спать уж неохота, а так, лежать по инерции, потому что как будто необходимо лежать. Что-то подсказывает что лежать ему нравиться, что лежать получается у него не всегда когда он хочет. А значит тогда,

На восьмому поверсі панельного будинку, в кімнаті з видом на ліс, за столом сидів письменник. Він нічим зовні не відрізнявся від бухгалтера, інженера чи маркетолога: помірної статури, без обручки на безіменному пальці. Він переглядав коментарі після чергового конкурсу оповідань, в якому не отримав призових місць. «Я не вірю вашим персонажам, вони картонні та нудні, мотиви незрозумілі», написав хтось із читачів. Антон набрав довгий коментар у відповідь, в паралельній вкладці відкрив профіль того, хто написав критику, щоб коротко оцінити творчість цієї особи. Після хвилини обмірковувань він

Вона приїхала сюди на узбережжя щоб відпочити, а ще трохи забутися та загубитися серед золотого піску та плескоту хвиль...щоб зробити вигляд що в її житті все гаразд, що вона справляється з тим усім, що валиться на голову останнім часом. Проблеми на роботі, проблеми зі здоров'ям та ще й болісний розрив тривалих стосунків. А найгірше, що причина розриву стара і банальна відколи існує світ, найкраща подруга. Вже колишня найкраща подруга, з дитячого садка дружили...вона хмикнула. Вона заплющила очі і перед нею знову постала та безглузда в свої відвертості картина, як вона повернувшись із

-Ти хочеш сказати, що твій комп’ютер, відрізаний від інтернету, два роки вчився у твого домашнього кота? – у той момент важко було навіть і передати одним словом емоції професора Рибалка – здивування, розпач, злість… А може, - захоплення? -Ну, Елька – це взагалі то не кіт, а кицька - пробурмотів знічено лаборант Максим, якому не час було з тими емоціями професора розбиратися, до нього тільки почало доходити розуміння того, ЩО він накоїв. До речі, а що такого особливого і протизаконного він зробив? Так, він взяв якось з початком Другої пандемії лабораторний комп’ютер додому. Це був час

Порив холодного листопадівського вітру вивів мене зі ступору. Я підняв комір свого пальта і втягнув голову так, щоб вітер менше задував під одяг. У мене було гарне і, найголовніше, дуже тепле вовняне пальто, і в обставинах, що склалися це було моїм порятунком. Йшов другий день як я застряг в цьому чортовому місті без копійки в кишені. У мене не так багато знайомих, а друзів ще менше, тому податися мені нікуди. Неприємно знаходиться в таких умовах, коли тобі навіть ніде переночувати. Одну ніч я провів у телефонній будці. Спати я не міг; на вулиці йшов сильний дощ. Я так і просидів всю ніч і

Квітка маку розквітне і проросте на тому місці, де була пролита кров. Хмари розтягну ті по небу нагадували випрані простирадла, з яки х зривалися дощові к р аплі . ​ ​ ​ ​ ​ ​ ​ ​ ​ Кожен день проведений біля моря це маленька безкінечність, незалежно від погоди. ​ ​ ​ ​ ​ ​ ​ ​ ​ ​ Вона мала ще кілька та ких днів перш ніж почалась війна . ​ ​ ​ ​ Як і к ожна війна вона мала важливу мету , що відбирала у жертву найважливіше. На те , щоб обікрасти її не знадобило сь багато часу, спершу втрачається відчуття безпеки , а потім ти вже не довіряєш гарним спогадам . І нарешті , ти сам ладний

Бйорн прокинувся під вечір від чужого галасу. Він сонно припіднявся на ліжку і одним розплющеним оком зиркнув у бік Ала. Той спав на сусідньому ліжку мертвим сном, пускаючи слину на подушку. Руде волосся, у сутінках, стирчало вусібіч, як полум’я у багатті. Після вчорашнього аншлагу у цьому гостьовому дворі, вони ледь доповзли під ранок на другий поверх, до своєї кімнати. А все тому, що спершу відіграли увесь свій репертуар, а потім Ал напився, як остання собака, і приставав до котроїсь із дівчат. За це і відхопив смачного ляпаса, але добре, що обличчя навіть не підпухло. Часом Бйорну

Морана лежала на спині, оповита чорним туманом. Він клубочився навколо неї, наче муркотливий кіт, біля господарки – легко торкаючись її блідого обличчя, огортаючи шию і зникаючи від найменшого поруху. Богиня примружилась і витягнула руку вверх, перебираючи пальцями невидимі струни. Над нею майоріло Небесне Полотно. Воно миготіло міріадами людських душ. І, здавалось, що ці душі були так близько, тільки руку протягни і можна вхопити котрусь із них. Якісь сяяли яскравіше, якість – тьмяніше. Але усі вони чекали свого часу, аби забути усе своє земне, відновитися і знову повернутися у світ живих,

Вогонь стіна вогню, вона оточувала мене по колу... полум'я тріщало та палало...воно не давало зрушити з місця... здавалося палає весь світ довкола, а разом з ним палаю і я сама... Як я тут опинилася!? Де я взагалі та що відбувається!? В мої голові галопом проносилися думки...дивно що все довкола охоплене полум'ям, а я ціла, мені не боляче... вогонь начебто оминає мене, але водночас тримає в своему полоні не даючи ступити жодного кроку...жар ... довкола все палало...мене оточувало полум'я... Дивно, але мені не було страшно, зовсім. Я відчувала ніби вогонь ластиться до мене,

Ранок почався не з хорошого. Придворні слуги гасали, як вшпарені, коридорами. Ерза ще завчасно підготувала необхідне для сьогоднішньої зустрічі, але усе ніби навмисно йшло на перекір. У вчорашньому еліксирі чомусь випав осад, а отже його треба було переварювати, сон-трава для нового закінчилась, а Ярена, як завжди, можна посилати тільки за смертю. Вона відправила його по потрібні інгредієнти і поки він не повернувся - намагалась себе чимось зайняти. Жінка змішала усе потрібне в чані і доводила до кипіння еліксир на малому вогні, аби наприкінці додати сон-траву. А знаючи швидкість Ярена – це

Ближче до вечора почав пролітати лапатий сніг. Люди розбрідались по домівках із настанням сутінків. Хтось ховався у трактирах, у спробі втопити нестерпне життя у кухлі медового елю. Хтось – ледве волочив додому ноги, після важкого робочого дня. Ринкова площа тихо опустіла. Яні піднялась із дерев’яної дошки, що відвались від розтрощеного воза, позаду неї. Раніше він слугував прилавком для якогось торговця, а зараз - стояв покинутий попід стіною, як непотріб, лишений тут гнити під снігом. Але Яні вміла бачити хороше у всьому: поруч із ним можна було сховатися від вітру, та і шляхів до відступу

Півні кричали ополудні, а сонце добряче пришкварювало у брудні шибки. Люди були в полі, тож трактир зараз був фактично порожній. У маленьких селах завжди так: народ тут починає оживати лише під вечір, коли уся робота зроблена, худоба попорана і можна перехилити кухлика чогось міцного, щоб розслабитися. Ал із Бйорном попивали ель у таверні після перекусу. Не те щоб годували тут не смачно, але трактирник точно пошкодував спецій до їжі. Хоча враховуючи, що сьогодні їх тут приймали безкоштовно – з цим можна було змиритись. Для таких сіл, бродячі барди – це вже розвага, тож на вечір сюди