Лєшего звали в родині Альошею. Але де ви бачили, щоб на вулиці дворова шпана когось кликала по домашньому? Добре, якщо підженуть поганяло похідне від імені або прізвища, а то вліплять що-небудь по рисам характеру, навіки за життя тоді той чоловік не отшкребется і онуки з тим погонялом помруть. Так, що можна сказати Лєшему пощастило, що його ім’я збіглося з ім’ям казкового персонажа, хоча…якщо подивитися на того брудного, восьмилітнього халамидника з повною кишенею недопалків, то поганяло напрошувалося само по собі. Країна ще не оговталася від військової розрухи, коли новоявлений совдепівський

По посушливому степу, купаючись в клубах пилу, їхали запорожці. Червоні маки вже відцвіли і їх місце зайняв степовий ковил. Білясті суцвіття, якого, набираючи силу цвітіння, як море колихалися на гарячому вітру. Попереду розтягнутого на сотні метрів загіну вершників і обозу з возами, неквапливо їхав на буланому коні одягнений в розшитий золотом каптан сивовусий козак, на голові у якого була смушкова шапка, з-під якої на волю вибивався запилений чуб-оселедець. Якщо судити по одежі, і прикрашеним каміням з сріблом і золотом зброї і кінської збруї - це і був той самий непереможний

Частина 1. Глава 1 Коли мені було від восьми до десяти років, ми з ма мою вже жили в Чехії, біля кордону з Німеччиною. Містечко було зовсім маленьке, мало назву Їрков. Але ті часи я погано пам’ятаю. Ті два роки мама була щасливою з Вацлавом – своїм третім чоловіком, а потім щось знову пішло не так і ми повернулися в рідну Україну, на Закарпаття, в один із найтуристичніших регіонів. Жили в маленькому містечку серед гір – Мукачеві. Мама працювала продавчинею в крамниці одягу. Вихідними ми гуляли чи сиділи вдома. Нам було добре удвох. Але рік тому вона познайомила ся з Олександром, він тоді

Запахло ковбасками, галас різдвяного ярмарку ставав все ближчим і приємнішим. Молодий патлатий чоловік підняв трохи голову і примруживши очі глянув в мереживо різнобарвного свята крізь легку завісу снігових метеликів. Обличчя пом’якшало, на душі стало трохи тепліше, сум відступив трохи глибше до грудей. „Скільки в минулому році кухлик глінтвейну коштував?” – рука автоматично промацала кишеню куртки в пошуках монет. Раптово з лівого боку темного провалля між будинками хтось, вчепившись у лікоть, надзвичайно сильно потягнув скоцюрблену фігуру в темряву. Така миттєва зміна напрямку руху збила

- Навсегда? - Да. - Никогда? - Да. - Я пойму… - Нет. - Подожди! - Иди. - Я прошу! - Фу. - Я молю! - Тю. - Та… такси! - Прости… Кто-то улица, толпа. Где-то камуфляж, стрельба. Что-то тишина, окно. Здесь один, одна, одно. Когда-то выбор, подоконник, пол. Где-то раковина, чайник, стол. Кто-то дверь, цветы, вино. Здесь один, одна, одно. Почему-то льются, режут. И зачем-то бьются, лезут. Для чего-то пьют, едят. Там… а здесь и не глядят. Для кого-то бредят, пишут, рвут. И зачем-то бродят, стонут, трут. Почему-то дарят, получают, спят. Там… а здесь и не глядят. Эти кто-то, но не я, Это где-то, но не

Увага! Нецензурна лексика! „День складання Військової присяги є святковим для військової частини.” Положення про порядок складання військової присяги. Додаток 1 до Статуту внутрішньої служби (стаття 67). Військові Статути Збройних Сил України. – Рота, Подъём! Тридцать восемь тел сбросили с себя практически одновременно синие шерстяные одеяла на быльца металлических кроватей и ринулись навстречу новому дню. – Сорок секунд форма четыре на центральном проходе! Прыжок в брюки. – Быстрее! Тридцать секунд времени! Китель. – Заебали, сука… ёбаные пуговицы… Портянки. – Поторопитесь, военные. Обмотав

Минуле, котре я залишу за дверима квартири І зайшовши у ванну змию біль цього дня Ну чому так – питав не раз сам себе я у вісні І відповідь приходила завжди та сама Історія це минуле – завтра буде новий день А той, що проходить, признай, був найкращим І все учорашнє завтра буде лише як тінь Завтра для тебе буде новим, світлим, кращим Час втікає і сьогодні залишиться в пам’яті І тільки, стаючи ще одним прожитим днем Світ змінюється, світ не стоїть на місці І вчорашня любов буде силуетом чужим Історія це минуле, а завтра буде новий день Котрий принесе нові ідеали, смаки, пригоди Міняється все

Увага! Нецензурна лексика! – Малой! Малой! Ты где?! – В параше! – В магазин идёшь? – Иду! – Ну так вылазь быстрее, уже половина пятого. – Вылажу. Антон продолжает читать газету «Вне закона», хотя брат уже начинает нервно долбить ногою двери туалета. – Вылазь, поц, провоняешь всю квартиру. – Дочитаю статью и выйду. – Блядь, ты заебал. Короче, я ложу деньги около вазы. Купишь бутылку «Живчика», четыре бутылки пива, Бонда три пачки, пачку Мальборо лайтц, три батона и чипсов на остальные деньги. – Блядь, я не донесу столько всего один. – Рюкзак возьмёшь. А, и консерву рыбную бате купишь. Слышишь?

Козлотрон Трое искателей приключений (молодые неинтеллигентные парни) в 1985 году в небольшом городе Ставропольского края встречаются, чтобы в гараже одного из них поковыряться в мотоцикле, курнуть конопли и обсудить последние новости их жизни. Лето подходит к концу, одному из них скоро в ПТУ на учебу (Серега), второму в армию (Михо), третьему переезд в другой городок с родителями (Санек). Санек ищет денег на мотоцикл, чтобы купить его по хорошей цене у Михо. Он рассказывает историю о большом кувшине хранящемся в местном краеведческом музее. Дед Санька участвовал в переселении чеченов в

Чому мовчу, таюсь перед собою? Чого слова – одвічне каяття? Чого лиш сором у віршах зі мною? Ніхто не подарує забуття. Даремно все, полегшення не буде, Даремна розповідь, що не веде вперед, Даремний шлях спрямований в нікуди Коли знайду лиш те, що вже старе. Та знову все лиш плетиво ілюзій, Та знов обман полегшують слова Омана, що вірші, то вірні друзі, Що ті слова, то відповідь нова.

Ти прекрасна у своїй неповторності, Наче вмита ранковою росою квітка. Ти холодна уся у своїй загадковості - Водночас і бажана і така неприступна. Ти прекрасна, наче розцвіла троянда І холодна наче у небі нічному зоря. Полонить і спокушає твоя краса Так водночас і грішна і невинно свята

Його звали Артур. Із наголосом на першому складі, на честь знаменитого короля бритів. На протязі усьго життєвого шляху спільнота казала йому, що він убогий. Артур цього не заперечував. Він задовільнявся випадковими заробками та жив у комуналці. Сусіди по квартирі убогим його не називали, певно, тому, що вони були значно більш асоціальними, зубожілими та занепалими людьми, ніж наш герой. Артур любив грати на гітарі. Часто він просто сідав десь на вулиці у центрі міста та грав, переважно свої пісні, а також старенький панк-рок. Одного разу якийсь мажористого вигляду добродій зупинився і кинув