У мокрій сорочці Лежать усі наші гроші. Складаєш рядочки І більше гуляти не хочеш. При тьмяному світлі, У тихій, самотній квартирі. Твої очі вже звикли Бігти за літерами. Дим, заплітається у твоїм волоссі, Ти, написала усе що придумала щойно, Я, стою над тобою вологий і босий, І, забуваю про те що не зовсім пристойно. А дощ досі плаче, Що залишив нас наодинці. Він брав за задачу, Відчути тебе в кожній краплинці.

Світло хірургічної лампи засліпило мене, як тільки відкрив очі. До речі, розбудив мене сильний біль в районі живота, трохи нижче ребер. У моєї голови стояв молодий медбрат, і спостерігаючи за показами приборів, легко прижимав кисневу маску до мого лиця, яка чомусь не подавала кисень так як потрібно, бо я почав задихатись. Він не звертав на мене уваги, а дихати все таки хотілось і я різко нахилив голову вбік. Моя надмірна рухова активність напевно здивувала його, і він нарешті опустив на мене свої, як досі пам'ятаю, карі баньки. Наші погляди зустрілись і як в романтичному кіно - я йому

А знаєш, кожна книга - це історія, яка десь і колись відбулася. І для мене будь-яка книга це як зубна паста. Кожна книга невідома, поки не скуштуєш її. От як ми зазвичай вибираємо зубну пасту? Спочатку на вигляд, потім на запах, а в кінці вже й і на смак. Є зубні пасти, як і книги, що тобі однієї назви хватає щоб зрозуміти, що вона тобі не сподабається. Є такі, що на другому етапі не проходять перевірку. Для пасти це запах, а для книги - це рецензія, коротко про головне, опис сюжету - хто як називає. А є такі, що по всім трьом параметрам підходять. Але завжди залишається присмак в роті. Для

Мистецтво з'являється лиш у пітьмі, Де біль та неприязнь в повітрі літає. Там де розмовляють з глухими німі. Митець хто радіє й в одночас страждає. Мистецтво зростає із грунту думок, Там сльози та сміх б'ють в обличчя металом І бій на життя за повітря ковток, Втискається в шкіру чорнильним фіналом. І високо в небі митця не знайти Бо ж з камнем на шиї ступає землею. В безплідних потугах себе віднайти, Будує із творів прокляту алею. Алею якую можливо пройдуть Мільйони безстрашних здолати болото. В якому таїться віршована лють І крутяться в танці пекельному ноти.

Сей быт фантазии взрывает, никто не знает: что? зачем? мои желанья пропадают, в рутине жизненных дилем. Фальшивые лучи надежды, Сгорают в атмосфере льда, Стоишь и мерзнешь без одежды, А на устах одна мольба: "уже не надо мне ни счастья, богатства мира ни по чем, убавьте боли, хоть отчасти!", слезливым вскрикнешь ты кличём. Пусть ты не веришь, что услышит, Ни космос, ни создатель наш, Но все же молишься, все ищешь, Ответ ли? Действие? Мандраж. В котором нет мурашек кожных, В котором даже страха нет, Позывы лишь тех истин ложных, Что в детстве даны как завет. Ты не борись - ведь будет

Нам в дитинстві кробку вручили Невеличку, такого ж віку Щоб думки з речами жили Оселялись в картонну домівку. Положіть же туди іграшок, Щастя мами і ніжні руки Киньте гору дорослих усмішок Магію світу, незвичні звуки. І тарілку жбурніть розбиту Вам за неї влетить від бабусі Ви ж дитина, вам нудно жити Ви завжди в метушні та русі. Покладіть же перший дзвоник Хвилювання та страху насипте Заберуть ваш із дерева коник Зошит, ручка в долоню влипне. Лише мить і з коробки рукою Вам навчання горло здавить Плачте, вам не надуть спокою Інший сенс у житті заправить. І візьміть своє любе хочу Й положіть

померти у 27 - це найпростіше. розснести собі голову дробовиком, закинутись чим завгодно і стікти кров'ю у брудній ванній готелю. розтринькати усе дане тобі від природи, всі рими і рифи, всю свою глибину та не полізти далі третього десятка. перегоріти. це ж так легко. піти героєм. не зрозуміли. недолюбили. о, яка драма. я дивлюсь на молодих поетів. бачу, як вони кричать, як бунтують. вони думають, що гучніше - означає яскравіше. вони думають, що говорити лише про себе - означає бути щирим. забери з їх поезії надрив, і від цієї поезії не залишиться й трьох міцненьких метафор. найбридкіше

Спалахнули нічні ліхтарі, Світло темряву хмелем налило, Розповзлось наче мед по землі, Час заплутало світло... спинило. Стихли деннії звуки життя, Розлетілись мов осінню маки. Лиш машина зі збору сміття Пожирає гуркочучи баки. Просувається містом невпинно, І сміття все збирає-збирає. Зуби клацають й щохвилинно, брухт у жерлі з металу зникає. Наповняється скривлена паща Тим, що було раніш важливо Для людей, а тепер ледащо У пітьмі осідає безсило. І дарма, що летить в безодню У землі зогниє мов життя. Не змінити жагу природню. Розтирати УСЕ в сміття.

Хто ти, Незнайомцю? Чого стоїш на моєму порозі? Скажи мені тільки правду: можливо нам по дорозі. Хто ти, Незнайомцю? Чого мої зупиняєш хвилі? Нехай бушувало би море. Навіщо завмерло у штилі? Хто ти, Незнайомцю? Чому ти мене хвилюєш? Чому не даєш спокою? У снах за мною полюєш… Скажи мені, Незнайомцю: навіщо ти так зі мною? Навіщо стоїш на порозі? Чому не здаєшся без бою?

Це так огидно – бачити людей. Цей ниций жах, і ці мерзенні дії. Ти думаєш, що дівчина – «свята», а в неї досвіду, як в клятої повії. Навколо - все брехня. Пусті усі слова. А правда – тимчасова лихоманка. Ти думав – ти за зіркою ідеш? Очуняй, хлопче - це пуста бляшанка! Купити можна, друже, всіх і все, такий наш світ, така у нього правда. Тебе, мій друже, куплять, наче річ, як не сьогодні, то напевно завтра. Це так огидно – бачити людей. І їхній блиск фальшиво-кришталевий. Не соромно, якщо ти бідним є, та соромно, якщо ти у душі дешевий.

Існує у світі легенда, що люди цінніші за гроші, Кохання, що раз і назавжди, що втрати бувають хороші Що на помилках ми вчимося, що час заліковує рани, Що друзі ніколи не зрадять, й мужчин прикрашають шрами. Існує на світі легенда, що є на землі справедливість, Що спогади гріють душу, що в бійці рятує сміливість, Що сильні ніколи не плачуть, що в річку не входять двічі, Що близькі не зводять наклеп, за спиною та й у в вічі. Існує на світі легенда, що можна щасливим бути, Що можна пробачити зраду, що можна про все забути. Що горе не втопиш в текілі, що дурням живеться легше. Утопія все це,

Удар, ще один, швидше, сильніше, удар прямо в темряву, головою! Я впевнений, ось він мій вихід й не зможу я більше, зустрітися поглядом з справжнім собою. Так, не здаватися, з силою бити, вперся у чорнії двері кулак. Скоро я виберусь з клятого вашого світу, ось і щілина у темряві, бачу яскраво-червоний мак. Там, у землі, серед квітів на мене чекає спокій і теплая вічність з закритими міцно очима. Останній крок залишивсь, роблю швидко подих глибокий... Хто це стоїть за моїми плечима!? Ні, я не зможу, я помилився. Кров із пошкоджених рук по підлозі полилася. Дарма, ох дарма відчайдушно я в