Місяць, зворотний бік, секретна база прибульців. — Я вважаю, що іншого засобу немає! — наполягав на своєму старший лаборант Шшшуссс. — Але це обнулить усю нашу роботу за останні двісті тисяч земних років. А то й, страшно сказати, взагалі з самого початку експерименту. — заперечив директор Нгангкуван. — Ви ж бачите до чого все йде, шановний директоре? Ще трохи і через свою агресію вони знищать планету. — Шшшуссс нервово блимнув мембраною своїх вузьких жовтих очей. — Я думаю, що це останній засіб. Зарано його використовувати. — в черговий раз втрутився у розмову молодший лаборант Апалеонтин. —

Льова ретельно чистив зуб щіткою. Він дуже хотів, щоб зубна фея подарувала йому найкращий подарунок. А для цього треба мати для неї найкращого зуба! Зуб став дуже чистим та блискучим, але ще й дуже слизьким. Льова трохи не впустив його у раковину. Ото б була трагедія! — Льова, годі вже копирсатися у ванній. Лягай спати! — пролунав голос мами. Льова міцно стиснув зубик у кулачку та пішов до своєї кімнати. — Знаєш куди покласти зуба, щоб фея його знайшла? — спитав тато, що стояв біля Льовиного ліжка. — Під подушку! — це був перший зуб, що випав у Льови, але він уже знав всі правила. —

Павло й досі вагався. — Ти все-таки хочеш звернутися саме до цієї агенції? — спитав він. — Так, звичайно, Альошка сказав вона найкраща в Одесі. — відповіла Поліна не відриваючись від каталогу. Павло скривився, наче надкусив лимон. Альошка йому рішуче не подобався. Колишній однокласник Поліни, він намагався залицятися до неї у старших класах, а потім, отримавши відмову, хоч і не пробував повторний захід, але, певне, зберіг якісь почуття і, начебто, просто товаришував з нею. Павло дав собі слово, що змусить Поліну перестати з ним спілкуватися, але зараз, відразу після весілля, коли вони

Олеся доїхала до повороту на Малі Корсунці. Вказівник “Клініка-стартап Save Lives Industry”. Все правильно — їй саме туди. “А вони молодці — зробили нормальну дорогу до села.” — подумала Олеся. Вона полюбляла їздити на своїй старенькій Toyota RAV4 і дуже жаліла свою “ластівку” похилого віку, коли та тарахтіла, ледь не гублячи деталі ходової, на пересічних українських автошляхах. А сільські дороги? То ж не дороги, а просто напрямки! Тому, коли від редакції їй дісталося завдання з’їздити до Малих Корсунців та написати статтю про новітній українській стартап, вона спершу засмутилася, уявивши,

Верховний Імператор рептилоїдів був задоволений. — Отже, ви закінчили фазу зміни клімату Землі до точки неповернення. Молодці. Якщо так, то людство для подальшого нам уже не потрібне. Можете приступати до пункту плану 113.7. — 113.7? — Хшасс почав гарячково гортати план. Тхісс теж напружилася. — Так, пункт, у якому ми плануємо знищити жалюгідних приматів — хижо посміхнувся Верховний Імператор. — Що ви там придумали для цього? — Придумали, ага — у голові Хшасса гарячково крутилися шестерні. —Вірус! Моторошний вірус знищить все людство дуже швидко. — Вірус – це добре. Що за вірус? — Вірус,

Хвороба мавпяча Уся наукова спільнота гуділа. ЗМІ верещали у своїх заголовках, трубіли до повного знудження, ввесь світ торочив лише про одне: “Мавпи навчились говорити”, “Мавпи озброїлись щитами й мечами”, “Мавпи пливуть на інший острів”…Ці нісенітниці я читав ще як мені було дванадцять років. Тоді звичайно я був шокований, та за місяць-два цей шок пройшов, що в мене, що в усього суспільства. Мавпи навчились говорити, читати, писати, виготовляти знаряддя праці, кувати зброю і вести війни. Нікому до цього діла вже не було. Все перейшло миттєво, вигоріло спалахом палаючої комети. А мене

Михась ще раз перечитав останній аркуш. “Геніально! Я зробив це!” - захоплено подумав він. Праця всього його життя, через яку він не їв, не спав, закинув абсолютно все крім її написання, ця праця - завершена. “Це точно перемога на конкурсі. Та що там конкурс? Це Букерівська премія, а може й Нобелівка!” — Михась уявив себе на нагородженні Нобелівською премією з літератури. “Це ж треба англійську трохи вивчити. А чи є в мене пристойний костюм?” - занепокоївся він. Але це все потім. Зараз треба зробити останній крок та відправити свій роман на конкурс на здобуття літературно-мистецької премії

Номер, що я отримав, був не дуже. Прямо скажімо — поганенька кімната. Стіни пофарбовані у лікарняний світло-зелений колір. Старезні, ще, певно, радянські меблі: шафа, з нерівно повішеними, а, можливо, і зламаними дверима; обшарпаний стілець; такий-сякий стіл та ліжко з пролежаним матрацом. Якийсь неприємний запах чи то лікарні, чи то гуртожитку. І до всього цього, ще й шмат штукатурки у верхньому куті біля стелі, навпроти ліжка, колись обвалився, та й так ніхто не замазав цю досить велику брудну діру. Але я був радий і такому. Це було просто диво, що мені дісталася ця путівка до

Лі стояв посеред величезного складу пана Гао і все ще не міг повірити своїм очам. Безліч коробок, безліч! Він ще раз подивився у договір. Цього не може бути, це якийсь жахливий сон! Але ні. Так і є. 5 000 000 масок. П’ять! Мільйонів! — Це якась помилка, пане Сюй. Я замовляв виробити 5 000 медичних масок. Тисяч, не мільйонів. — черговий раз спробував заперечити реальність Лі. — Нічого не знаю, пане Чжоу. От договір, що ви підписали. От кількість. Все вірно. 5 000 000 масок. — так само у черговий раз тицьнув пальцем у договір пан Сюй. — Але ж що мені робити з такою кількістю? — Ось цього не

Timeo Danaos et dona ferentes Я не повірив своїм вухам, тому перепитав. — Вибачте, певне, я не правильно зрозумів. Ви кажете, що містер Ліготті, про якого я чую в перший раз, залишив мені спадок? — Саме так, містер Сміт. Спадок складається з триповерхового будинку за адресою Ельм-стріт тринадцять, банківського депозиту на суму триста сімнадцять тисяч чотириста двадцять три долари та дев’ятнадцять центів та цінних паперів на суму п’ятсот сорок три тисячі триста шістдесят сім доларів. Це була страшенно велика сума. Я навіть не міг її уявити. У крамниці, працюючи з ранку до вечора, я отримував

Це має бути якийсь жарт. Я ще раз вмикнув запис, наче сподівався, що цього разу почую щось інше. На голограмопрогравчі з’явилося, вже знайома мені, голограма: чудернацька маска: білий овал лиця, чорні вуса і вузька борідка, такі ж чорні брови, великий ніс, на щоках червоний рум’янець. На доданок до цього, на масці застигла іронічна зла посмішка. Зверху чорний довгополий капелюх. Механічний, явно змінений, голос промовив: — Вітаю тебе, герою. Ти — обраний. Обраний для найскладнішого випробування у твоєму житті. Якщо я розрахував все правильно, а по-інакшому і бути не може, ця космічна станція

Ти ж нікому нічого не розповіси - він прошепотів мені на вухо ... тремтіння пройшло по моєму тілу ... страх скував мене настільки, що я змогла тільки несміливо кивнути головою ... Молодець хороша дівчинка-з тихим сміхом він відпустив мої плечі. Я розвернулась і натрапила на гострий як крижані голки погляд ... усмішка зміїлася по його губах ... Страшна людина. А я в його полоні, добровільно... я виконую його волю. Його будь-яку забаганку. Я покірно виконую всі його вказівки. Чому? У мене є сім'я та друзі і він мені пообіцяв їх знищити, якщо я не слухатимусь. Ні він не вбивця! Він вважає