— Мамо, чому вона так зі мною? В чому я винен? — розгублений десятирічний хлопчина кинувся в обійми молодої жінки. Вона в чергове зустрічала свого сина, який кожні вихідні навідувався в гості до свого батька. Так сталося, що Олеся і Петро розлучилися ще коли Іванко був зовсім маленьким. Родичам і знайомим сказали, що не зійшлися характерами. Проте більшість з них здогадувалася про справжню причину, яку вже через місяць після розлучення Петро ніжно тримав за ручку. З того часу утекло багато води, пролунала купа образ і звинувачень, та незмінним залишалося єдине – в житті Іванка брали участь і

Ірина стояла на кухні біля вікна і вдивлялася в похмуре сіре небо. Воно плакало холодним затяжним осіннім дощем, хоча до осені було ще більше ніж місяць. Можливо, небо сумувало за притаманною для середини липня спекою, а, може, оплакувало разом із жінкою її тяжкохворого батька. Ірина стояла мовчки. Тишу у квартирі порушували тільки краплини гірких сліз, що падали на підвіконня. Від болю, що стискав груди було тяжко дихати, у голові паморочилося, жінка нахилилась вперед та притулила лоба до холодного скла. — Боже… — Ірина заплющила очі. — Боже, невже це кінець? Вирвався тихий стогін. Жінка

ЗВОРОТНІЙ ЗВ’ЯЗОК Роман Магрук Умань, Україна [email protected] ПЕРША СЕРІЯ ІНТ. СЕСІЙНА ЗАЛА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УРСР – БАЛКОН - РАНОК ТИТР «Серпень, 1990» Вид з балкону на повністю заповнену депутатами залу засідань Верховної Ради УРСР. З п'яти місць в президії під гербом УРСР та скульптурою Леніна зайнято чотири, разом з ГОЛОВУЮЧИМ (50). ГОЛОВУЮЧИЙ Прошу поіменне голосування, тільки поіменне голосування. Прошу технічні засоби. Голосуйте. Пікаючи, звучить відлік голосування. Один з небагатьох присутніх на балконі – чоловік з густою шевелюрою, в джинсовій тенісці – уважно дивиться в

Синички Роман Магрук Надя достала из кошелька розовую купюру и протянула её через плечо впереди сидящего мужчины: - Передайте, пожалуйста. Маршрутка была забита до отказа и Наде пришлось изловчиться, чтобы, держась рукой с кошельком за штангу поручня, встать и на вторую ногу. Кто-то больно ткнул локтем в спину. - На остановке! - окрикнули водителя впереди. Маршрутка сбавила ход и, с прерывающимся свистящим звуком, остановилась. - Сдачу с двухсот передайте, пожалуйста, - стараясь погромче сказала Надя. «С двухсот сдачу» - повторили несколько удаляющихся голосов впереди. «Передал уже…передал» -

Оргкомитет Роман Магрук «Раз, раз, раз», - косой, расширяющийся звук разнёсся эхом по площади. «Б…б…б…п…п…пре…предикат…мило», - звук опять, сделав зигзаг, ушёл куда-то вверх и в сторону. - «Так нормально. Но…но…но... Да, оставляй». Сцена была готова ещё с вечера и сейчас стояла пустой тёмной пещерой. Те пару пятен голов и рук, что там бродили, особо не оживляли её – огромную и глубокую. Зато рядом, прямо перед окнами, белыми весёлыми солдатиками репетировали барабанщицы. Алексей взял с подоконника бинокль и посмотрел в сторону высоко поднимавших колени марширующих. - Как отдохнул? – весело

Два дня Роман Магрук Р.Р. - Ты. И эта комната, - сказал Саша и посмотрел ей прямо в глаза. Таня улыбнулась. - И что мы будем делать с этой комнатой и мной? – обращался к нему её чудесный голос. – Ты знаешь, что уже пора? - Что пора? – Саша коснулся её руки. Она улыбалась, не глядя на него. Улыбалась легко, но эта лёгкость пронизывала Саше грудь, тепло занемевшую внутри, и отдавалась стучащей кровью в висках. - Пора, пора…, - сказала Таня и повернулась лицом к окну, светясь розовым полупрозрачным профилем… Пищал будильник. Саша открыл глаза и посмотрел на часы. Потом на Свету. Она уже не

Була нестерпна жара. Люди тинялися по затінках в надії сховатися від спеки. Вікна блищали немов дзеркала. У них відбивалися силуети людей. Але ніхто не догадується, що твориться по ту сторону дзеркал. -1- Гаряче сонце Мексики не давало нормально дихати, але Джеймс біг із всіх сил, щоб втекти від погоні. За ним гналася поліція, йому потрібно було всього лиш добігти до дзеркала, щоб втекти. Пробігаючи по тісних закутках вулиць, він швидко залітає в бар. Там було багато людей, але часу було обмаль. Швидко зорієнтувавшись заскочив у вбиральню, де нікого не було застрибнув у дзеркало. Вилетівши

ІГРОВИЙ ПАВІЛЬЙОН Роман Магрук Умань, Украина [email protected] НАТ. СІЛЬСЬКИЙ ДИТСАДОК – ІГРОВИЙ МАЙДАНЧИК - ДЕНЬ На ігровому майданчику, на фоні рідких дерев, стареньких гойдалок, гірок, пісочниць та дикуватих поробок з використаних автомобільних шин, стоїть новенький ігровий павільйон – великий та яскравий. Поряд зрозмістилося чимале зібрання – чоловіки, жінки, середні та старші школярі. Декілька жінок і всі школярі одягнуті у вишиванки, двоє з чоловіків – в ділових костюмах. Один з чоловіків в діловому костюмі щось говорить в мікрофон. НІНА (ППЗ) Це Кравцов – новий голова нашого

ЗГУБА Роман Магрук Умань, Україна [email protected] *навколо головного героя постійно змінюються - в фактурі, кольорі, контурах, окремих лініях - частини простору і оточуючих предметів. **у майже всіх героїв є татутювання. У головного героя та його побратима вони змінюються - і по малюнках і по заповненості ними тіла. НАТ. ВУЛИЦЯ МІСТА – РАНОК Жвава в цей вранішній час вулиця спального району - з висотними новобудовами, безліччю вивісок та вітрин на їх перших поверхах та автівок, припаркованих перед ними. Все це бурлить: люди, хто неквапливо, хто - поспіхом, рухаються до кав’ярень,

РОЗДІЛ I «Усі ми інколи сподіваємося на диво» Ось і скінчилася повість. За останні декілька днів її квартира перетворилася на смітник. Та що там усі ці гори брудного посуду та декілька горняток з недопитою кавою, коли навіть до того аби помитися діло не доходило. Фіранки колихалися, бо крізь не зачинене вікно вривався вітер й гамір навколишнього світу. Вона лежала в ліжку, що наразі більше нагадувало барліг, дивлячись на стелю з тупим виразом обличчя. Відчуття пустки охоплювало свідомість, а тиша в кімнаті тільки намлинкувала ситуацію. Бо несла за собою усвідомлення самотності. Знаєте, це ж

У серці вічності, де перетинаються життя і смерть, де час немає плину, вони - вершили людські долі. Наора - місце де все починалось і завершувалось. Тут, серед вічного заходу сонця, що відблискував золотом на величезних воротах, дві сестри, дві могутні сили всесвіту збирались зіграти в карти. Вони розмістилися на великій гладкій кам’яній плиті, різьбленій символами древніх часів, яка служила їм столом. Морана сіла на стіл і усміхнулась, поклавши перед собою колоду карт. Її довге чорне волосся, що ніби поглинало світло, спустилось на руки, мов змії, а темні очі чаїли в своїх глибинах силу і

Каміла уже всоте проклинала себе за те, що вирішила плентатися додому через ліс, аби не обходити його звичайною дорогою. Сьогодні роботу вона закінчила надто пізно, тож у її маленькому містечку нечисленні таксі вже давно перестали їздити. Знову перечепившись через товстий корінь вона ледь не гепнулася на вологу землю. Про ліхтарик годі було і мріяти, телефон давно вимкнувся від нестачі енергії, тому дівчина продовжувала постійно врізатися або чіплятися за щось. Правду сказати, атмосфера усе ж відповідала її смаку. Досить світла від повного місяця на чистому небі ніч, легенький туманчик і