Літаки летять з бази на базу. Навіть у таку вітряну погоду, коли я, стоячи на вокзалі, ледве тримаюсь на ногах. А вони пливуть у небі, достатньо низько, щоб я бачила, як на їхніх крилах мерехтять вогні. Гори, як завжди, непохитні. Вони не дивуються цій миті, лише споглядають мовчазно. Повз мене пролітає черговий потяг. Що таке свобода? У навушниках лунає улюблена пісня. Вітер плутає волосся, і разом із ним у голову залітають щасливі думки. Я записую все, навіть зараз, коли холод обпікає пальці. Усе є свободою. Я хапаю її руками й надаю їй сенс. Іноді це буває непросто. Хочеться вірити, що

- Ти куди це? А ну стій я тобі сказав! Куди це ти з мотузкою подався? Ти що це надумав? Степан зупинися, накоїш лиха! От чортів син, коли потрібно він мене звісно не бачить та не чує, а коли я нишком у хаті хочу вкрасти окраєць хліба, так одразу Домовик, Домовик. От кляті люди й допомагай їм після цього. Що ж робити? Як же зупинити це божевілля? Мабуть, прийшов таки час показатися йому на очі, не вмре від своїх рук, вмре зі зляку. Ну одне добре, якщо з переляку, то хоч на небо, а не як самовбивця. Біда, біда прийшла. Що ж це люди людям коять? Домовик повернувся навколо себе тричі, і побіг в

Тіні. Вони завжди тут. Невидимі сторожі минулого, що ковзають між зруйнованими будинками, чіпляються за дерева та бур’ян. Тіні стоять на кожній стежці, ніби чекають когось, хто більше ніколи не прийде. Біля кожного подвір’я, кожної хати, що тепер лише спогад, вони застигли, мов пам’ятники минулого життя. Найбільше їх біля кладовища. Могили давно розбиті війною і присипані землею, але все ще зберігають відбитки чиїхось імен. Тут немає голосів, лише шелест вітру, що нашіптує слова, які краще б не чути. Дитячий майданчик застиг, як фотографія, на якій час поставив чорний штамп. Гойдалка рипить

Волинь, 1918 р. - Ти своє життя ще не прожив, але ж розумний, як потикати старшим, то можеш. - Ні, не можу. - *мені всеодно на тебе, як би я міг це сказати, я би був щасливий, але не більше хвилини, тому, що всеодно жив би з тобою, мені не давали вибір з ким, де і як*. Він швидко вийшов на вулицю, сам він не знав куди йти, що робити. Але відчував, що залишатися тут не може. Скажете, як не можна залишатися в себе в хаті. Якщо вона є, то ці проблеми мізерні, подивись навколо, люди голодують, а тобі не подобається якесь там "неправильне слово". Всі слова твоєї матері правильні, хоч що

Ми сиділи, зануривши ступні в гарячий пісок літнього пляжу. На горизонті вже сонливо лягало сонце, і ми вдихали кожну секунду цієї миті. Згадували всі радощі, що сталися з нами. Хтось поруч жбурляв у іншого м’яч, хтось бігав і сміявся, а ми просто сиділи й думали, що могли б зробити завтра. Завтра я б знову прокинулася, намагалася б згадати свій сон, а потім, забивши на все, зварила б найсмачнішу каву, почитала б якусь книжку, а, може, зустрілася б із друзями, обговорила з ними останні новини й від усього серця насміялася. Але завтра не настане. Ми проводжаємо наше останнє сонце, а згодом,

1. Коли я зрозуміла, що сплю? Це відчуття прийшло несподівано, наче легкий дотик осіннього вітру. Я сиділа на балконі, загорнувшись у м'який плед, і дозволяла променям заходу сонця пестити моє обличчя. Спокійний, тихий, теплий осінній парк розгортався переді мною, ніби сторінка з книги, де кожна деталь дихає затишком. Я не думала про те, що було колись, що буде потім. У цьому світі був лише теперішній момент — я і ці золотаві кольори, що переливалися між гілками дерев. Здавалося, що навіть час вирішив зупинитися, аби не порушити цієї гармонії. Це негласне правило сну: хоч ти і про щось

Приятель, уезжая в Канаду, оставил собственные переводы поэзии венгерской поэтессы Шанды Пуэцоши (Будапешт) из ее цикла "Хламидиоз" (1989-1991). Просил представить общественности. Публикую. Толик попал в больницу... Его... пишу уже как Шанда. Его арестовала полиция за подозрение в хранении наркотиков. Толика! Абсурд. Толик тоже так посчитал, перенервничал и оказался на больничной койке. Говорит, что это дорого, так как его страховка не покрывает этот случай. Вот тебе и Канада. Толик и наркотики. Глупее не придумаешь. В общем, видимо, у Толика началась темная полоса. Надеюсь, она

Пролог «Життя – складний і довгий шлях, сповнений перепон та важких рішень. Кожен крок у ньому має свої наслідки, відповідальність за які нести лише тобі. Ніхто не прийде й не допоможе розв’язати проблеми, проте якщо залиша- тися людиною – усе буде простіше» – Ну й жах вони видряпали на надгробку. Чоловік стояв сам у повній темряві посеред кладовища, розглядаючи могилу. Тільки місяць світив йому в обличчя й відбивався в темно-синіх очах. На вигляд йому було років сорок. Високий, стрункий, атлетичної статури, він був одягнений у чорну лляну сорочку та легкі темні штани. На ногах – лаковані

Минуло не так вже й багато часу перш ніж дівчині надали її форму винищувача, а ще трохи більше двох тижнів знадобилося на виготовлення індивідуального Нічірін який був доставлений особисто ковалем. До воріт храму де зараз проживала Амане прибув молодий чоловік, він носив темне чоловіче кімоно зверху якого був накинений білий хаорі, біле волосся спадало ледь нижче плеча, а також трохи закривали червону маску яку зазвичай носили ковалі. Амане вийшла на вулицю й одразу помітила дивну постать що бродила навколо храму. Побачивши дівчину коваль одразу ж стрімко попрямував у її напрямок не надто

на берегу зелёного моря валялся опоссум, по виду совершенно мертвый - лапы, слипшаяся шерсть, стекляные глаза - все подтверждало утрату жизни бедным сумчатым. зелёная вода сначала пенным краем, а потом и сама по себе несколько раз дотронулась до остывшего тельца. - слышь, ты. эй, алё, мочало! я же знаю, что ты придуриваешься. - это русалка, лежащая рядом в ямке из мокрого песка и воды, обращалась к бездыханному зверьку. - давай, отморозился и будет. слышь? - чё те надо? - взвизгнул резко оживший зверёк. - да ничё не надо. понял? вообще ниче. просто прикольно. русалка поднялась на локтях

Я боялася, що скло на дорозі проріже взуття. Треба ж було програти йому бажання — він знав мої страхи і вирішив використати їх проти мене. Ми стояли на порозі головного корпусу занедбаного дитячого табору, серед розкиданих уламків старих іграшок та вирваних дерев. Здавалося, навіть вітер, що тихо завивав у покинутих вікнах, попереджав нас не заходити всередину, а невидимий погляд темряви ніби обіцяв жахливі секрети, що чекають усередині. — Чому, кажеш, його закрили? — Кажуть, що один з вожатих зійшов з розуму. Одного дня в приступі він зарізав усіх людей, з'їв їхні серця і пішов у

Приятель, уезжая в Канаду, оставил собственные переводы поэзии венгерской поэтессы Шанды Пуэцоши (Будапешт) из ее цикла "Хламидиоз" (1989-1991). Просил представить общественности. Публикую. Толик прислал канадских сладостей (и не сладостей тоже)). Вкусно. Не все понятно, но все вкусно. Спасибо, Толик. Инцидент с его необъявленным визитом в Москву считаем исчерпанным. Толик выслал электронкой ещё несколько переводов стихов Шанды. Как он сказал, тех, которые ему особенно дороги. Ладно, Толик, опубликую позже. Ещё... Толик дал мне номер мобильного этой женщины - самой Шанды Пуэцоши!