Я вдома, - жінка зачинивши за собою двері і кинувши ключі на тумбі в коридорі, промовила в простір порожнього передпокою свого будинку. Автоматично увімкнулося освітлення в передпокої та на кухні, почувся звук вмикання електричного чайника та мікрохвильовки. Дякую Антуан, любий ти неперевершений - посміхаючись, вголос промовила жінка кудись у простір квартири. Дякую, пані Ірен, ласкаво прошу додому. Відгукнувся приємний чоловічий баритон, - звук линув з динаміків, що були встановлені по всьому дому. Як пройшов твій день!? - знову запитав той самий голос, що носив ім'я Антуан. О, це так

Я підійшов до афіші та прочитав: «Лише один вечір в Новому Йорку проїздом зі Станіславова до Сан-Франциско рок-опера «Роман 2.0»». Я купив квиток, зайшов до залу, знайшов вільне місце у п’ятому ряді, гарно вмостився, розгорнув програмку та прочитав: «У головних ролях: Автор - чоловік середніх років. Редактор - професор в пенсне. Кіт - жирний кіт» Завіса відкрилася та оголила сцену. В куті палав камін, у центрі в кріслі-гойдалці сидів професор; він читав рукопис, палив люльку, гладив кота та одночасно говорив з кимось по телефону у режимі гучного зв’язку. Професор: «..І розумієш, роман має

Я згадав тих дівчаток із табору, з якими цілувався на лавочках за корпусом. Мене дратувало, що в самий кульмінаційний момент вони говорили: "ой перестань, ой не треба" - і я відразу ж слухався. А я, всього навсього так виявляв повагу! Звідки мені знати, що вони насправді хочуть? Як зрозуміти цих довбаних дівчаток? Може, вони дійсно не хотіли продовження історії, або тільки підігрівали до себе інтерес? Ну ось одного разу я вирішив піти прямо до найпікантнішого, всупереч цим жіночим закидам. І як ви думаєте, чим закінчилося? Вона відштовхнула мене і дала ляпаса, як у кіно! А потім

Анонімний оповідач проживає на території країни K, у якій було віднедавна запроваджено тоталітарний режим. У країні проводилися масові протести, на яких громадяни намагалися довести уряду те, що вони мають право на певну дію. Вони були проігноровані. Анонімний оповідач - людина, яка спочатку була в лавах поліції, але пізніше покинула їх. Минуло двадцять п'ять років, і анонімний оповідач вирішив записати на диктофон свою версію того, що відбувається в країні до введення тоталітарного режиму, назвавши їх "Аудіозаписи з майбутнього". Люди від свого незнання самі заточили себе в

Алло, це швидка!? - майже істерично крикнув голос у слухавці . Так слухаю вас, що у вас трапилося? Чим можу допомогти?. - відізвалися на тому кінці. Ще нічого не трапилося, але моя дружина... -голос у слухавці звучав стурбовано з легкими нотками паніки - розумієте, моя дружина стоїть на підвіконні і збирається вистрибнути з вікна ...- в слухавці почулося щось схоже на стримуване схлипування, - я не знаю що мені робити, вона на мене реагує, не хоче чути мої вмовляння злізти з підвіконня та поговорити, я боюся навіть підійти, щоб не сталося непоправне...що мені робити - промовив з явно

Знайдений сувій із числом вісімнадцять. Опис п'яти безсмертних - "Уламки пітьми" Це історія про тих істот, яких прозвали: "Непідвладні смерті". П'ять істот, походження яких покрите таємницею, про них невідомо чи люди вони, хтали, урси, куніри, аахти, а може й зовсім жорстокі боги чи благородні демони. Кожен має свою особливість, свій "артефакт". Кожен має свої сили. Ходять багато легенд про те, що коли присутній носій артефакту, закінчуються найбільші битви, йдуть найруйнівніші катаклізми, проходять найстрашніші захворювання. Іноді вони приходять на

Сказання невідомого. Початок - "Початок" Спочатку була темрява, пітьму пронизувала стріла… Матерію розсікав меч.. Пустоту наповював крик. А очі бачили кольори. “Пітьма. Така сама піться з якої створений я, наповнює все що є навколо, не певен, чи можна взалалі сказати, чи існує навколо, і чи є щось окрім мене та цієї пьтьми” - що якщо саме такою, була перша думка що виникла в цьому всесвіті? Та навіть темрява може здобути форму з думки, так і з’явився він. Чотири уламки відділились з цієї пітьми, але там де є пітьма, з’являється і світло, світло та матерія створена впротивагу

Її подорож починалась з невеликого білого автобуса, чоловіка-водія віку її батька та маленького чужого кошеняти у червоній переносці. Понад тисячу кілометрів у сльозах і музиці – вона не хотіла залишати родину, друзів, звичний ритм життя. На той момент вона не хотіла нічого – світ перестав існувати, вона сама була лише згустком болі. Але все що нас не вбиває, робить нас сильнішими, чи не так? Кожен крок невідомим містом – неначе боротьба з невідомою силою, наче вона пливе проти течії. Кожне знайомство з новими людьми – розчарування. Люди зациклені на собі, не цікаві, інші… Не такі душевно і

О пів на восьму дзвінок. В мене стріляють, герой прикриває, обладунок передає на монітор десяток помилок і сотню зауважень, кілька помилок – критичні. Мені потрібно терміново щось робити. У небо злітає пандарен, він зможе виграти пару хвилин, за які потрібно підняти служби обладунку. Але лунає дзвінок телефону, і я прокидаюся. – Щастя, здоров'я. – Дякую, – хочу спати. Але спасибі, правда. Встаю. – Щастя, здоров'я. Це о восьмій, а о дев'ятій: – Щастя, здоров'я. – Дякую. Я буду щасливий і здоровий ще мінімум триста років, а то й чотириста. Але ні, я не скаржуся, не

Мишеня на ім'я Танака смішно позіхає і йде вмиватися. Вночі мишеняті знову наснився Олд-Таун. Танака нічого не пам'ятає з того сну, але відчуття нескінченної радості та захоплення тією загадковою величчю не залишає його і вранці. Він ще спить, коли смішно позіхає і йде вмиватися, але пронизливий ранковий холод вже добрався і до мишеняти, змушуючи мерзлякувато щулитися. Крижана вода джерела змиває останні краплини захоплення з обличчя Танаки. Туман стелиться вологою травою, думки Танаки далеко. – Ма-амо! – гукає він. Виходить несміливо й тихо. Слова грузнуть у тумані, зникають у

На землі так мало тебе. На землі є стіна. Більш незручного місця для розмови годі й шукати. Вузький провулок, де на бетонних плитах сидять двоє людей і слухають погану музику огидної якості, що грає через колонку, невидимими блютузними нитками підключену до мобільника. Ця музика нікому не потрібна та нікому не цікава. А що цікаво, — хочеться роздивитися ці нитки, здається, що ще трохи — і побачиш. Коли копіюєш текст у буфер обміну, то неможливо позбутися відчуття певної інформаційної сутності в руці, яка натиснула заповітні кнопки. Коли дивишся на бездротові точки зв'язку, хочеш

Навколо мене немає мене. З потрісканих сухих губ стікає лише самотнє: — Вода. Жорстко. Я хочу, щоб мій голос лунав жорстко, і мені здається — саме так народиться те, чого я настільки прагну. Але голос стікає надто повільно, встигаючи висохнути в лабіринтах тріщини уст, і сухе повітря з моїх легень просто хрипить. Мене не зрозуміють. Сам себе не можу зрозуміти. Вода. Здається, довкола світло. Мої очі — дві свинцеві кулі, що вдавлюють голову в твердий ґрунт. Вона болить, і хочеться відкрити налиті вагою повіки; тоді очі вирвуться на волю, і не будуть боляче вбивати голову в землю з кожним