Абу-ль-Аля лежал на большой мраморной плите, подставив свое тело солнечным лучам. Только набедренная повязка, которая прикрывала чресла, указывала, что это не какой-то дикарь, а самый, что ни на есть, поэт и мудрец. Слепой лежал не шевелясь и придавался блаженству. Рядом с его головой, захватив край плиты, возвышался холмик муравейника, в котором копошились муравьи. - Добыча пропитания - доля всех существ под этим небом, - рассуждал Абу-ль-Аля. - Но не могли бы вы суетиться потише? Последнее обращение касалось непосредственно муравьев, но те никак не отреагировали на слова мудреца. Абу-ль-Аля

Десь там, далеко у спогадах, до мене огидливо озирається маленьке, забите всіма богами містечко. Чому ж воно там залишилось? Чому травить мою душу біллю? Може через страх знову опинитись у лещатах хаосу? Здається, це було єдиним місцем у якому я бачила надію, нею була така ж забута церква з забутими людьми. Я ніколи не вірила і не буду вірити в бога, але саме там, я, будучи маленькою дитиною, вперше побачила людяність і щирість. Це не були набожні люди, вони не виправдовували свої гріхи біблією, вони шукали у ній мораль, та розповсюджували віру у світло. Місто Х живе у моїх жахіттях, але його

По світу гуляють мільйони щемливих оповідей про те, як собаки стають членами родини. Я ж хочу розповісти вам свою історію, в якій я стала членом сім’ї собаки. Це відбулося навесні. В той день з самого ранку все пішло не за планом. По-перше, попри невтішні прогнози погоди, в моє місто завітало весіннє сонечко після трьох тижнів набридливої мряки. По-друге, мій хлопець, у якого сьогодні був День народження, вирішив розірвати наші багаторічні стосунки. Ми почали зустрічати на першому курсі університету. По його закінченню він отримав пропозицію стажування за кордоном і пообіцяв повернутися за

Всього б цього не сталося, якби Вадік вночі повертаючись з Дня народження товариша, не вирішив би закусити увесь випитий за вечір алкоголь упаковкою, на перший погляд, абсолютно невинного печива «До чаю». Як тільки останній шматочок цього підступного їдла потрапив у шлунок молодого чоловіка, кишківник сердешного почав настирно вимагати очищення. На лобі виступили краплинки поту, Вадік вольовим зусиллям узяв усі свої органи під контроль і пришвидшився. Він відчайдушно намагався донести наїжджене додому, бо був досить вихованим хлопцем. — Зараз промину мою стару школу і вдома, — підбадьорював

Тьотя Аня завжди була дуже набожною жінкою. Ви швидше зустрінете її в церкві, аніж на базарі. І в здоров’ї, і в хворобі вона самовіддано вклонялася Господу і просила його пробачити її покійну прабабцю. Проте, чим завинила перед Богом чи людьми пращурка тьоті Ані, ніхто не знав, навіть настоятель храму. У жіночки було двоє синів. Старший, Антон, – військовий. За декілька місяців після початку війни він отримав звання старшого лейтенанта за хоробрість і самовідданість. Антон розбивав ворога у найгарячіших точках. Тож окрім покійної бабці, тьотя Аня завжди згадувала в молитвах і його. Молодший,

«Нарешті Іванко натрапив на годну дівчину,» — подумала баба Надя сидячи у себе на балконі і спостерігаючи, як її сусід зверху витягає з багажника машини важкі коробки. — «А то все одні шльондри бідолашному попадалися». Вона тяжко зітхнула і перевела свій погляд на вікно сусіднього будинку, де цілувалася пара закоханих. Молодому хлопцеві дійсно не щастило з представницями протилежної статі. Галька була курвою, яку цікавила тільки його зарплата, Інка – тягалася з іншими чоловіками по ресторанах і виправдовувала то все роботою, а про Маруську, яка оформила на нього кредит і зникла, взагалі не

— Мамо, чому вона так зі мною? В чому я винен? — розгублений десятирічний хлопчина кинувся в обійми молодої жінки. Вона в чергове зустрічала свого сина, який кожні вихідні навідувався в гості до свого батька. Так сталося, що Олеся і Петро розлучилися ще коли Іванко був зовсім маленьким. Родичам і знайомим сказали, що не зійшлися характерами. Проте більшість з них здогадувалася про справжню причину, яку вже через місяць після розлучення Петро ніжно тримав за ручку. З того часу утекло багато води, пролунала купа образ і звинувачень, та незмінним залишалося єдине – в житті Іванка брали участь і

Ірина стояла на кухні біля вікна і вдивлялася в похмуре сіре небо. Воно плакало холодним затяжним осіннім дощем, хоча до осені було ще більше ніж місяць. Можливо, небо сумувало за притаманною для середини липня спекою, а, може, оплакувало разом із жінкою її тяжкохворого батька. Ірина стояла мовчки. Тишу у квартирі порушували тільки краплини гірких сліз, що падали на підвіконня. Від болю, що стискав груди було тяжко дихати, у голові паморочилося, жінка нахилилась вперед та притулила лоба до холодного скла. — Боже… — Ірина заплющила очі. — Боже, невже це кінець? Вирвався тихий стогін. Жінка

ЗВОРОТНІЙ ЗВ’ЯЗОК Роман Магрук Умань, Україна [email protected] ПЕРША СЕРІЯ ІНТ. СЕСІЙНА ЗАЛА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УРСР – БАЛКОН - РАНОК ТИТР «Серпень, 1990» Вид з балкону на повністю заповнену депутатами залу засідань Верховної Ради УРСР. З п'яти місць в президії під гербом УРСР та скульптурою Леніна зайнято чотири, разом з ГОЛОВУЮЧИМ (50). ГОЛОВУЮЧИЙ Прошу поіменне голосування, тільки поіменне голосування. Прошу технічні засоби. Голосуйте. Пікаючи, звучить відлік голосування. Один з небагатьох присутніх на балконі – чоловік з густою шевелюрою, в джинсовій тенісці – уважно дивиться в

Синички Роман Магрук Надя достала из кошелька розовую купюру и протянула её через плечо впереди сидящего мужчины: - Передайте, пожалуйста. Маршрутка была забита до отказа и Наде пришлось изловчиться, чтобы, держась рукой с кошельком за штангу поручня, встать и на вторую ногу. Кто-то больно ткнул локтем в спину. - На остановке! - окрикнули водителя впереди. Маршрутка сбавила ход и, с прерывающимся свистящим звуком, остановилась. - Сдачу с двухсот передайте, пожалуйста, - стараясь погромче сказала Надя. «С двухсот сдачу» - повторили несколько удаляющихся голосов впереди. «Передал уже…передал» -

Оргкомитет Роман Магрук «Раз, раз, раз», - косой, расширяющийся звук разнёсся эхом по площади. «Б…б…б…п…п…пре…предикат…мило», - звук опять, сделав зигзаг, ушёл куда-то вверх и в сторону. - «Так нормально. Но…но…но... Да, оставляй». Сцена была готова ещё с вечера и сейчас стояла пустой тёмной пещерой. Те пару пятен голов и рук, что там бродили, особо не оживляли её – огромную и глубокую. Зато рядом, прямо перед окнами, белыми весёлыми солдатиками репетировали барабанщицы. Алексей взял с подоконника бинокль и посмотрел в сторону высоко поднимавших колени марширующих. - Как отдохнул? – весело

- Ты. И эта комната, - сказал Саша и посмотрел ей прямо в глаза. Таня улыбнулась. - И что мы будем делать с этой комнатой и мной? – обращался к нему её чудесный голос. – Ты знаешь, что уже пора? - Что пора? – Саша коснулся её руки. Она улыбалась, не глядя на него. Улыбалась легко, но эта лёгкость пронизывала Саше грудь, тепло занемевшую внутри, и отдавалась стучащей кровью в висках. - Пора, пора…, - сказала Таня и повернулась лицом к окну, светясь розовым полупрозрачным профилем… Пищал будильник. Саша открыл глаза и посмотрел на часы. Потом на Свету. Она уже не спала, читала журнал. «Как-то